Софія Андріївна чекала біля хвіртки. Цього разу без хустки, волосся зібране заколкою, обличчя напружене. Побачивши Данила, вона насторожилася.
— Це мій знайомий, — сказала я. — Він допомагає.
— Ну гаразд, тільки швидко. У мене суп на плиті.
Данило ввімкнув запис.
— Софіє Андріївно, розкажіть своїми словами, що бачили в п’ятницю.
Вона кашлянула, поправила кофту.
— Після обіду під’їхала машина, чорна, марку не пам’ятаю. Із неї вийшов чоловік. Потім прийшли Степан із твоєю матір’ю. Вони відчинили хвіртку твоїми ключами, у дім заходили. Потім Степан біля хвіртки передав чоловікові в’язку. Ще сказав щось на кшталт: «Замок міняйте, донька згодна».
Я заплющила очі на секунду. Не заплакала — просто заплющила, щоб усередині все не хитнулося.
— Ви готові повторити це, якщо буде потрібно? — спитав Данило.
— Готова. Чого мені боятися? Я бачила, значить, бачила.
— Дякую, — сказала я.
Софія Андріївна взяла мене за руку. Пальці в неї були сухі, у борошні.
— Тримайся, дівчинко. Дім твій. Я ж пам’ятаю, як ти дошки тягала, як дах латали. Не вони його купували.
Данило зберіг запис і переслав мені. Маленький сірий прямокутник у чаті. У ньому було більше правди, ніж у всіх маминих повідомленнях за останні дні.
Ми вийшли на дорогу. Новий замок блищав на хвіртці. Левицький чекав гроші або дім. Батьки чекали, що я злякаюся. А в мене вперше з’явилася не тільки здогадка, не тільки злість, а чийсь прямий голос, сказаний уголос.
Тільки я ще не знала, як швидко цей голос змусять замовкнути.
Наступного дня я прийшла до Софії Андріївни з пакетом пряників. Вона сама ввечері сказала: «Заходь, Олесенько, чаю поп’ємо, я ще раз усе розкажу». Я стояла на майданчику, слухала, як за дверима шаркають капці. Клацнув замок, потім ланцюжок.
— Хто там? — спитала вона тонко.
— Це я. Олеся.
Ланцюжок знявся. Двері відчинилися на долоню. Із квартири тягло супом, телевізор бурмотів передачу про лікарів.
— Не можна мені, Олесенько, — сказала сусідка і не пустила мене далі порога.
— Софіє Андріївно, ви ж самі покликали. Ви сказали, що бачили батька біля хвіртки.
— Бачила, — вона швидко подивилася мені за спину, на сходи. — Ну і що?
— Як це «що»?
Вона сильніше притисла двері плечем.
— Твоя мати приходила.
Пакет зашурхотів у мене в руці.
— Коли?
— Вранці. Сіла на табуретку, води попросила. Потім каже: «Не лізьте, Софіє Андріївно, у нашу сім’ю. Олеся запальна, наговорить, а нам тут жити».
— І ви повірили?
— Я не суддя, дівчинко.
— Ви свідок.
— Та який я свідок? — сердито смикнула вона підборіддям. — Стара з хворими ногами. Ти мене куди потягнеш? У заяви? У суди? Мені воно треба?
— Вони взяли гроші за мій дім.
— Твоя мати сказала, що не продали. По-сімейному розберетеся.
— Вона вам погрожувала?
Софія Андріївна замовкла. У телевізорі хтось голосно заговорив про тиск. Сусідка повернула голову до кухні, ніби її там хтось кликав, хоча жила вона сама.
— Сказала, що Степан може образитися, — вичавила вона. — Що він дім сторожив, поки ти по відрядженнях їздила. Ще сказала… та годі, не важливо.
— Важливо.
— Що я самотня і мені з сусідами сваритися ні до чого.
— Ви ж мені написали, що біля дому чужі, — сказала я. — Одне повідомлення. Я тоді на роботі мало не збожеволіла.
— Забудь.
— Не можу.
— Можеш, — голос у неї став жорсткішим. — Ти молода, ще заробиш. А мені тут жити. Твоя мати у дворі таке влаштує, що я потім хліба спокійно не куплю.
— Тобто ви тепер нічого не бачили?
Вона відвела очі.
Я поставила пакет на килимок.
— Візьміть пряники.
— Не треба мені, Лесю, хай лежать.
Унизу грюкнули двері під’їзду. Сусідка здригнулася і смикнула двері на себе. Ланцюжок дзенькнув. Я лишилася на майданчику сама, з порожніми руками…
