Я не знайшлася, що відповісти. Це запитання було просте, майже сусідське, сказане без пафосу, але воно вдарило туди, куди не влучали ні батькові крики, ні мамині зітхання. Мене справді ніхто не жалів. Мене вважали зручною: міцною, працьовитою, здатною витримати ще одне «треба».
Я сфотографувала новий замок, мішки на веранді, хвіртку. Данило приїхав на маленькій сірій машині, яку називав робочою конячкою. Вийшов, подивився на замок і не став ставити зайвих запитань.
— До Левицького завтра вранці, — сказав він. — Я домовився на десяту.
— Ти сказав йому, хто я?
— Сказав, що власниця хоче поговорити.
— І?
— Спочатку засміявся. Потім спитав: «Власниця за якою версією?»
— Чудово.
— Нічого чудового, — сухо сказав Данило. — Але він хоча б погодився.
Ніч я провела у своїй орендованій квартирі. Батьки дзвонили по черзі, я не відповідала. О пів на другу від мами прийшло: «Не ламай Назарові життя». Слідом: «Батькові зле, тиск скаче». Я поставила телефон на беззвучний і дістала теку з документами на дім: договір купівлі-продажу, витяг із реєстру, квитанції, акт передачі. Вранці мені не довелося нічого шукати.
Біля оптової бази на ринку стояли вантажівки з овочами, чоловіки в темних куртках курили біля воріт. Пахло капустою, мокрим картоном і соляркою. Я прийшла з Данилом, але в кабінет увійшла першою.
Мирон Левицький виявився невисоким, щільним, із короткою стрижкою й утомленим обличчям людини, яка не любить, коли її водять за ніс. На столі лежали накладні й горнятко з написом «Шеф».
— Ви Олеся? — спитав він.
— Так. Дім мій.
— Цікаво, — сказав він. — А ваш батько казав, що ви в курсі.
Данило сів збоку і не втручався. Я поклала на стіл витяг.
— За реєстром власниця я. Іншого власника немає.
Левицький узяв аркуш, пробіг очима.
— Я не сперечаюся, що на вас. Мені сказали: оформлення після вашого повернення, ви у відрядженні, попросили батьків зайнятися показом.
— Я попросила матір полити квіти.
— Гарно звучить.
— Це правда.
— А моя правда ось тут.
Він відкрив теку і дістав аркуш. Повернув до мене.
Розписка.
Я побачила своє ім’я, особисті дані, стару адресу, суму — дев’ятсот тисяч. Унизу стояв підпис. Моє прізвище, але не моя рука.
Я не відразу взяла аркуш.
— Можна?
Левицький притиснув папір долонею.
— Оригінал не дам. Копію зроблю. Мені теж не хочеться лишитися крайнім.
— Хто писав?
— Ваш батько приніс уже готову. Сказав, ви підписали заздалегідь. Мати поруч була.
— Гроші готівкою?
— Так.
— Кому в руки?
— Батькові. Він перерахував. Мати прибрала в сумку. Потім мені віддали ключі.
— Я нічого не підписувала.
Левицький відкинувся на спинку стільця.
— Тоді у вас сімейні розбірки. А в мене гроші. Якщо дім не продається, я пишу заяву на всіх. На вашого батька, матір і на вас теж, бо в розписці ваше ім’я.
Данило трохи подався вперед.
— Мироне, вона була у відрядженні.
— Доведе — добре. Я гроші віддав, ключі отримав, угоду мені пообіцяли. Мені тепер потрібен дім або завдаток.
— Дім ви не отримаєте, — сказала я.
Він уперше всміхнувся, але без веселощів.
— Упевнено.
— Це мій дім.
— Тоді до завтрашнього обіду поясніть мені, хто повертає гроші. Інакше я йду з цією розпискою куди треба.
Данило тихо попросив:
— Дайте їй час.
— Я вже дав. Із п’ятниці чекаю. Матеріали купив, людей на дах знайшов.
Він увімкнув старий принтер. Той загудів і виплюнув копію з сірою смугою посередині. Левицький написав на аркуші «КОПІЯ» і простягнув мені.
На вулиці Данило закурив, хоча раніше при мені не курив.
— Пробач, — сказав він.
— За що?
— Що не встиг раніше підняти оголошення.
— Ти не мусив.
— Усе одно гидко. Ціна була така, що будь-який рієлтор зрозумів би: або терміново, або мутно.
Сіра смуга на копії пройшла просто через чужий підпис моїм ім’ям. Я склала аркуш навпіл.
— Софія Андріївна бачила передачу ключів, — сказала я.
— Чудово. Сьогодні до неї. Запишемо спокійно, що вона бачила.
— Вона не відмовиться.
Данило подивився на мене. У його погляді був сумнів, але він промовчав…
