До дому я дісталася тільки ввечері. Хвіртка була зачинена на новий замок, чужий, блискучий, рівний. На веранді стояли два мішки сухої суміші. Один кутик був надірваний, сірий порошок просипався на дошку.
За парканом рипнула сусідська хвіртка.
— Олесенько? — покликала Софія Андріївна.
Вона вийшла у в’язаній кофті й старій хустці, у руках тримала миску з лушпинням. Вона все ще носила лушпиння «курям», хоча курей у неї давно не було.
— Ви бачили, хто приїжджав? — спитала я.
Вона озирнулася на свій дім.
— Бачила. У п’ятницю. Твій батько, мати твоя і чоловік такий щільний. Біля хвіртки стояли, потім у дім пішли.
— Ключі передавали?
Софія Андріївна підібгала губи.
— Бачила. Батько йому в’язку віддав. Я ще подумала: чого це він хазяйнує, якщо ти у від’їзді?
— Ви зможете підтвердити?
— Зможу, звісно. Я правду скажу.
Уперше за весь день повітря увійшло в легені нормально.
— Дякую.
— Лесю, — вона підійшла ближче до паркану, — ти з матір’ю обережніше. Вона вчора до мене заходила, питала, чи не набалакала я тобі зайвого.
— Що казала?
— Що сім’я має триматися купи. Що ти гаряча. Що Назар слабкий, його жаліти треба.
Я всміхнулася.
— Його всі жаліють.
— А тебе хто? — тихо сказала Софія Андріївна і відразу подивилася на дорогу, ніби злякалася власних слів…
