Я раптом зрозуміла, що для них розмова вже відбулася без мене. Вони розподілили ролі, вигадали мою згоду, витратили гроші, віддали ключі, а тепер вимагали тільки одного — щоб я ввійшла в заготовлену для мене фразу і підтвердила її своїм мовчанням.
Я пішла в передпокій.
— Адреса покупця.
— Не дам, — сказав батько з кухні.
— Тоді піду в поліцію.
Він вийшов за мною. Обличчя в нього пішло червоними плямами.
— Ти зовсім з глузду з’їхала? Рідного батька потягнеш?
— Ти продав мій дім.
— Я взяв завдаток. Дім ще не переоформлений.
— І ключі віддав.
— Ключі, ключі, — перекривив він. — Мужик ремонт дивитиметься. Матеріали вже замовив.
— Матеріали?
Це слово стало ще одним каменем. Не в серці навіть — у якійсь сумці всередині, яка вже тягнула вниз.
Я набрала Данила просто з передпокою.
— Лесю, ти повернулася? — він відповів сонно, але швидко зібрав голос.
— Мені потрібен Мирон Левицький. Він купив дім. Мій дім. У моїх батьків.
Пауза була короткою.
— Чорт. Ти де зараз?
— У них.
— Одна нікуди не їдь. Скинь адресу дому і все, що є. Я підніму оголошення.
Батько вихопив у мене телефон. Не вдарив, просто різко забрав.
— Не винось це назовні.
Я простягнула руку.
— Віддай.
— Спочатку заспокоїшся.
Раніше його зросту, голосу і важкого погляду вистачало, щоб я відступила. Тепер — ні.
— Віддай телефон, тату.
Мама за його спиною зашепотіла:
— Степане, віддай. Не треба.
Він кинув телефон на тумбу так, що чохол ударився об дзеркало. Виклик ще тривав.
— Лесю? — долинув голос Данила з динаміка. — Я все чув. Виходь звідти.
Я взяла телефон.
— Зараз вийду, — сказала я.
У під’їзді пахло котячим кормом і холодним пилом. На першому поверсі сусідка несла пакет із картоплею, привіталася, я відповіла чужим голосом. Данило передзвонив за десять хвилин, коли я стояла на зупинці й дивилася, як автобус відчиняє двері, а я все одно не сідаю.
— Оголошення знайшов, — сказав він. — Фото твої: зелена хвіртка, яблуня з підпоркою, веранда з облупленою фарбою.
— Так.
— Висіло три дні. Зняли в п’ятницю ввечері. Продавець указаний Степан, телефон твого батька. Ціна сильно нижча за ринок.
— Мені потрібен покупець.
— Уже шукаю. Ти сказала Левицький? У нього складський офіс біля ринку, оптова база. Я спробую домовитися.
— Я сама поїду.
— Не геройствуй. Якщо в нього розписка чи домовленість, розмова буде неприємна.
— Яка розписка?
Данило видихнув.
— При завдатку часто пишуть розписку. Якщо вони туди вписали тебе…
Він не договорив.
— Я нічого не підписувала.
— Я знаю. Але папірець може існувати.
З батьком можна було сперечатися голосом. З папером сперечалися вже інакше…
