Я відкрила на телефоні фотографію брата з дорогого номера і показала мамі екран. Назар усміхався, у руці тримав келих, а за його плечем виблискувала вода.
— Це сім’я?
Мама відвела очі.
— Він молодий. Йому теж хочеться пожити.
— А мені не хочеться?
— Ти сильна, — сказала вона. — Ти завжди знаходиш вихід.
Це було сказано не як похвала, а як вирок. Я встала. Батько теж підвівся, повільно, зі звичним виглядом людини, яка звикла командувати коморами, двірниками, ключами і чужим терпінням.
— Сядь, розмова не закінчена.
— З вами — ні. А з тим, кому ви віддали ключі, вона тільки починається.
Мама схопилася і вчепилася мені в рукав.
— Не їдь зараз до нього. Ми йому все пояснили.
— Що пояснили?
Вона відкрила рота, але слова не вийшли. Батько відповів замість неї:
— Що ти згодна.
У кухні стало так тихо, що було чути, як десь у під’їзді грюкнули двері.
— Повтори, — сказала я.
— Не командуй мені. Ми сказали, що ти в курсі. Ти сама ж скаржилася, що дім — суцільний тягар.
— Я казала, що дах треба перекривати.
— От і тягар.
Мама втрутилася м’яко, майже лагідно:
— Лесю, ну як би ми без тебе вирішили? Просто ти б знову почала рахувати, тягнути, ставити запитання. А там швидко треба було.
— Я дала тобі ключі полити квіти.
— Квіти я полила, — сказала мама і притисла серветку до очей. — Не роби з мене злодійку. Я тобі не сказала, бо знала: ти влаштуєш грубість.
Батько дістав телефон.
— Зараз Назарові подзвонимо. Нехай він сам тобі скаже, а то ти нас тут як на допиті тримаєш.
— Не треба.
Але він уже ввімкнув відеозв’язок. Назар відповів не одразу. Спершу на екрані хитнулася стеля, потім з’явилася його засмагла щока. Десь грала музика, чулися голоси.
— Тату, ну що? Ми снідаємо.
— Сестра приїхала, — сказав батько. — Галасує.
— О, Леська. Ти чого така?
— Ти знаєш, звідки гроші?
Він закотив очі.
— Та годі, починається.
— Знаєш?
— Ну знаю. І що?
— Тебе це влаштувало?
— Слухай, дім усе одно в тебе порожній стоїть. Один сарай і город. Тобі б квартиру нормальну, а не цей музей.
Я взяла телефон із батькової руки.
— Назаре, дім мій.
— Та чий він там твій? Купила і королевою стала?
— Гроші вносила я. Договір на мені. У реєстрі я.
— Ой, знову твої папірці, — скривився він. — Вирішуйте самі. Тільки мені відпочинок не псуйте, тут зв’язок дорогий.
Він відключився. На екрані на секунду лишилося моє відображення: бліде обличчя, волосся після потяга, очі, які ніби не встигали кліпати. Батько забрав телефон і сунув у кишеню…
