У п’ятницю я закінчила роботу раніше. Підрядник підписав виправлені акти з обличчям людини, в якої відібрали особисте щастя. Я склала папери, перевірила квиток і перед вокзалом знову зателефонувала Софії Андріївні.
— Вони ще приходили?
— Хто, Олесенько?
— До мого дому.
— Ніби ні. Я сьогодні до сестри їздила, майже весь день не була.
— Якщо побачите когось, не розмовляйте. Просто дзвоніть мені.
— Та що у вас там? Батьки продають, чи що?
— Батьки не можуть продавати мій дім.
Вона притихла.
— Ну дивись. Я бачила, як біля хвіртки ключі були. Твій батько чоловікові в’язку показував. Може, не віддав, не брехатиму, але в руках у того були.
— Ви зможете потім це сказати?
— Зможу. Я ж бачила.
У потяг я сіла вже в темряві. За вікном тяглися поля, сірі станції, жінки з сумками на платформах. У вагоні пахло куркою у фользі, мокрими куртками і чужим сном. Чоловік навпроти шарудів газетою так голосно, що мені хотілося попросити його припинити, але я мовчала. Телефон лежав на столику. Мама більше не писала. Батько теж.
Назар виклав нове фото. Келих, море за спиною, вдоволена усмішка. Підпис короткий: «Життя одне».
Я закрила екран. Я ще не знала про розписку. Не знала, що батько покладе переді мною порожній брелок і вимовить фразу, після якої колишньої сім’ї в мене вже не залишиться. Поки я їхала додому з робочими паперами на колінах і думала тільки про одне: встигнути, поки мій дім остаточно не став їхньою здобиччю хоча б у їхніх головах.
Додому я дісталася вранці раніше, ніж обіцяла. Начальник відпустив мене нічним потягом, і я вирішила не попереджати батьків. Думала: візьму ключі, з’їжджу до дому, подивлюся на власні очі, а потім уже ставитиму запитання.
Мати відчинила двері сонна, у халаті з вицвілими ромашками. Обличчя було домашнє, м’яке, але в передпокої стояли чужі чоловічі черевики. Не батькові. У батька були стоптані туфлі із заломами, а ці — шкіряні, важкі, з квадратними носами.
— Хто у вас? — спитала я.
Мама поправила халат.
— Нікого вже. Ти чого так рано?
Із кухні долинув батьків голос:
— Нехай заходить. Досить ховатися.
Я пройшла на кухню. І там побачила брелок із зеленим дахом. Без ключів.
— Де ключі? — спитала я.
Батько відсунув цукорницю, ніби вона заважала розмові.
— У людини, яка дала гроші.
— У якої людини?
— У покупця, — сказав він. — Не маленька, повинна розуміти.
Мама мовчала, дивлячись у вікно.
— Мамо?
— Лесю, ну навіщо таким голосом? — вичавила вона. — Ми ж не чужі. Дім усе одно порожній стоїть.
— Він не порожній. Там усе, що я купувала для себе.
— Та що там твого? Старий стіл та банки в погребі?
— Моє життя, — сказала я.
Я сіла за стіл. Після потяга ноги гули, але всередині все стало дивно тихим.
— Що ви зробили?
— Взяли завдаток, — сказав батько. — Решта потім. Папери оформимо.
— Які папери?
— Звичайні. Не присікуйся до слів.
Мама тихо додала:
— Назарові треба було. Там путівка, бронь, його дівчина. Незручно перед людьми вийшло б.
— Перед якими людьми?
— Перед її батьками, друзями. Вони вже налаштувалися.
Я всміхнулася. Усмішка вийшла суха, чужа.
— Тому ви віддали незнайомцеві ключі від мого дому?
Батько постукав пальцем по клейонці.
— Не незнайомцеві. Нормальний мужик. Мирон. Прізвище… Левицький наче. У нього склад біля ринку. Гроші приніс готівкою. Дев’ятсот тисяч.
— Скільки?
— Дев’ятсот тисяч, — повторив він і навіть плечі розправив.
Мама ворухнулася, але не втрутилася.
— Де гроші?
— Витрачені. На сім’ю.
— На Назара.
— На сім’ю, — відрізав батько…
