Share

Поки я була у відрядженні, батьки продали мій дім заради відпочинку брата, не знаючи, якої помилки припустилися

Після цих слів я ще довго стояла в коридорі з телефоном у руці. Повз проходили чужі люди з теками і стаканчиками кави, хтось сміявся біля вікна, хтось сперечався про доставку матеріалів. Для них день був звичайним. А в мене все звичне раптом змістилося на кілька сантиметрів: мама вже не була просто мамою з ключами в кишені, батько — просто буркотливим батьком, Назар — просто молодшим братом, який вічно просить. Між ними й мною з’явилася паперова тінь оголошення.

Увечері мама зателефонувала сама. Я сиділа на підвіконні готельного номера з ноутбуком на колінах. За стіною чоловік виправдовувався перед кимось телефоном: «Ну я ж у відрядженні, ну зрозумій». Мамин голос був натягнутий.

— Олесю, навіщо ти людей лякаєш?

— Яких людей?

— Софії дзвонила, Данила якогось підняла. Батько злий.

— Чому він злий?

— Бо ти роздуваєш із нічого.

— Оголошення було, мамо.

Вона замовкла. На секунду, але я почула цю паузу виразно.

— Яке ще оголошення?

— Не треба. Я знаю. На фото моя хвіртка.

— Шахраї зараз чого тільки не беруть з інтернету.

— Дім я купила недавно. Цих фото ніде не було.

Мама ввімкнула воду. Шум крана заповнив слухавку.

— Батько просто показував. Людина спитала. Нічого ж не сталося.

— Ви відчиняли мій дім?

— Ну відчинили. Провітрити ж треба.

— Мамо.

— Що «мамо»? Ти сама ключі дала. Ми що, злодії?

— Я дала ключі для квітів.

— Пам’ятаю я твої квіти! — раптом різко сказала вона. — У тебе тепер усе твоє. Твій дім, твої гроші, твої правила. А сім’я де?

Я мовчала.

— Назар не чужий, — продовжила вона вже тихіше. — Йому теж хочеться хоч раз нормально відпочити. А ти в нас міцна, ти викрутишся.

— Гроші йому дали?

— Приїдеш, — сказала мама і скинула.

Я дивилася на таблицю. Курсор блимав у порожній комірці, ніби теж чекав відповіді. Я дописала зауваження по покрівлі, відправила листа і майже не спала до ранку. Під ранок прийшло повідомлення від Данила: «Схоже, покупець — Мирон Левицький. Поки не лізу. Повернешся — розберемося».

Ім’я мені нічого не говорило. Але в чужого чоловіка з текою тепер було ім’я, а в маминого «нічого страшного» — форма…

Вам також може сподобатися