— Степане Івановичу, — сказав Левицький, — ви казали мені, що дім сімейний і донька згодна?
Батько скоса глянув на телефон.
— Я казав, що питання всередині сім’ї.
— Не так. Ви сказали: донька підпише, вона в курсі. Казали?
Батько зняв шапку, поклав поруч із пакетом. Руки в нього були червоні від холоду.
— Казав, бо вона б не постраждала. Дім усе одно пустував.
— Дім на кого зареєстрований? — спитав Данило.
— Та до чого тут зареєстрований? — батько вдарив долонею по столу. — Я там дах лагодив, паркан ставив, дошки тягав. Сім’я це чи ні?
— На кого? — повторив Данило.
Батько відвернувся до вікна. За склом біля ринку жінка продавала зелень із пластикового ящика, вітер тріпав тонкі пакети. Не знаю чому, але саме це я потім згадувала: зелень, пакети, сіре скло і батькове мовчання.
— На Олесю, — сказав він нарешті.
Левицький посунув до нього розписку.
— Підпис її?
— Вона знала, — швидко заговорила мама. — Просто зараз образилася. Олесю, ну досить уже. Ти сама довела. Усе своє та своє.
Назар раптом коротко засміявся.
— Мамо, ну не треба. Вона не знала.
Мама повернулася до нього так різко, що сумка впала на підлогу.
— Ти мовчи.
— А чого мені мовчати? — Назар відкинувся на стільці. — Ви мені самі сказали, що вона потім підпише. Батько сказав: «Розберуся з нею». Я думав, реально розберешся. А тепер мені дзвонять, борги вішають, і я крайній?
Батько зблід некрасиво, не як у кіно. Просто обличчя стало сірим, і він поліз у пакет по пляшку води. Кришка не відчинилася з першого разу.
— Ти б хоч раз мужиком побув, — сказав він синові.
— Та пішов ти, — кинув Назар. — Я через вас тепер маю?
У кімнаті стало тісно. Левицький дивився на них так, що навіть Назар замовк. Потім покупець повернувся до мене.
— Олесю, ви підтверджуєте: згоди не давали, грошей не отримували, розписку не підписували?
— Підтверджую.
— І дім продавати не збиралися?
— Ні.
Батько раптом сказав:
— Ну добре. Дім її. Її, чуєте? Але гроші я не собі в кишеню поклав. Дитині допоміг.
Назарові було майже тридцять. Він сидів засмаглий після дорогого відпочинку і дивився в телефон. Я навіть не повернулася до нього.
— Ви взяли в мене дев’ятсот тисяч, — сказав Левицький, — під розписку з підписом, який, як тепер з’ясувалося, не її. Ключі віддали, у дім впустили. Що пропонуєте?
Мама подалася вперед.
— Повернемо. Тільки не треба заяв. По-сімейному закриємо, так, Степане?
Батько мовчав.
— Степане Івановичу, — Левицький говорив рівно, — заяву я подам сьогодні. За фактом підробки й обману. Далі нехай розбираються.
Мама затиснула рота долонею.
— Мироне, ну навіщо? У Степана серце, він нещодавно в лікарню їздив. Лесенько, скажи йому.
Вона говорила це так, ніби я мала злякатися і знову віддати все: дім, гроші, голос, себе — аби тільки в них не піднявся тиск.
— Ні, — сказала я.
Батько підвів голову.
— Що ні?
— Я не проситиму Мирона мовчати.
Тиша стала щільною. У сусідньому приміщенні пискнула мікрохвильовка. Левицький узяв розписку, копію моєї перепустки, витяг, роздруківку оголошення, яку знайшов Данило, і акуратно склав у теку.
— Після обіду поїду, — сказав він. — Хочете — приходьте і пояснюйте самі. Не хочете — чекайте виклику. Мені байдуже.
Батько вперше не знайшов, чим придавити. Не кричав, не махав руками. Просто сидів і дивився на теку, де його «сімейне питання» стало чужою заявою…
