Надворі мама наздогнала мене біля машини Данила. Сніг під ногами перетворився на мокру кашу, я ледь не послизнулася біля бордюру.
— Олесю, зачекай. Ну давай без поліції, а? Яка різниця, як це називається. Ти ж розумієш, батькові не можна хвилюватися. І Назар… Ну дурень він, але ж брат.
— Він дорослий.
— Повернемо ми. Частину зараз, частину потім. Ти тільки допоможи. У тебе ж є заощадження, машина. Дім твій лишився. Чого ти ще хочеш?
Я відчинила дверцята машини, але не сіла.
— Щоб ви перестали вважати моє своїм.
Мама скривилася.
— Гарно говориш. А ми тебе ростили.
— Ростили. Значить, повинні зрозуміти.
Я зачинила дверцята назад. Мені треба було сказати це стоячи, не з машини.
— Я допоможу не вам. Я допоможу закрити частину боргу, щоб Мирон не лишився зовсім без грошей. Але тільки під розписку, з датою, сумою, даними сторін і графіком повернення.
Мама тут же подалася до мене, очі в неї блиснули надією.
— Ну от, бачиш, ти ж хороша дівчинка.
— А решта буде на Назарові й батькові, як вирішить слідство, а потім суд, якщо до цього дійде.
Обличчя в неї знову стало жорстким.
— Тобто ти нас усе одно здаєш?
— Ні. Ви самі себе здали.
За тиждень я продала стару машину. Не ту, за якою плачуть до сліз, а звичайну робочу машину, на якій їздила по об’єктах, возила рулетки, теки, чоботи для багнюки і мішки з дрібницями для ремонту. Покупець знайшовся швидко, чоловік із сусіднього району. Він торгувався біля капота майже годину. Я трохи поступилася, бо сперечатися вже не було сил.
Гроші я передала Левицькому в рахунок погашення частини збитків. Не готівкою в коридорі, не «потім розберемося», а через договір. Данило дав контакти юриста, той склав усе коротко і зрозуміло.
Батько сидів у юриста з виглядом людини, яку посадили на чужий стілець. Мама поруч перебирала край хустки. Назар запізнився.
— Затори, — кинув він, навіть не вибачившись.
— Сідайте, — сказав юрист.
Я поставила підпис тільки там, де було написано, що гроші передані Левицькому в рахунок боргу сім’ї Мельник, а Степан Мельник і Назар Мельник зобов’язуються повернути мені цю суму за графіком. Мама спочатку попросила вписати її «для порядку», потім злякалася і замовкла.
Батько взяв ручку.
— Рідну доньку в кредитори записала, — процідив він.
— Ви самі принесли мені цей договір, — сказала я.
— Ми просили по-сімейному.
Я подивилася на розписку, що лежала в теці.
— По-сімейному вже було.
Папір був білий, чистий, без чужих підписів за мене. Назар підписував останнім. Довго гортав кілька сторінок, ніби там могло сховатися спасіння.
— А чому з мене стільки? — спитав він. — Я ж не все брав.
Мама здригнулася.
— Назарчику, ну ти ж розумієш…
— Ні, не розумію, — перебив він. — Гроші мені дали, так. Але мужика батько привів. Нехай батько й відповідає.
Батько повільно повернув до нього голову.
— Я для тебе взяв.
— А я просив дім продавати? Я просив допомогти. Ви допомогли, тепер самі розбирайтеся.
Мама дивилася на сина, і обличчя в неї стало старим. Не втомленим — саме старим. Ніби вона тільки тепер побачила, кого весь цей час закривала собою. Вона відкрила рота, потім закрила. Нічого не сказала.
Левицький забрав свій примірник договору і коротко кивнув мені.
— Дякую, що не сховалися.
— Я і так надто довго бігала за чужою правдою, — відповіла я.
Юрист підвів очі, але промовчав. Хороший був юрист: зайвого не говорив…
