Марія першою взяла себе в руки. Вона ступила вперед і жорстко спитала:
— Лікарю, поясніть до ладу: чи можлива різниця в місяць?
Лікар похитав головою:
— Ми спираємося на фетометрію. Похибка може становити кілька днів, але ніколи — цілий місяць.
Людмила, що стояла позаду, змінилася на обличчі. Вона хотіла було підійти й розпитати Алісу, але так і завмерла на місці. Лише за мить спромоглася видушити із себе:
— Алісо, люба, скажи щось.
Аліса схлипувала:
— Я не знаю… Мабуть, я переплутала дати.
Дмитро різко обернувся:
— Переплутала? Як можна помилитися на цілий місяць?
Аліса не відповідала, тільки плакала. Дмитро підійшов до кушетки, сперся руками об її край і пильно подивився їй у вічі.
— Ти сказала мені, що завагітніла після того, як ми почали зустрічатися лише вдвох. Ти сказала, що це мій син. Ти сказала, що я зобов’язаний узяти на себе відповідальність.
Кожне слово падало, мов удар молота. Аліса відчайдушно замотала головою:
— Я тобі не брехала!
Марія грюкнула долонею по столу:
— Не брехала? Тоді що каже лікар?
Людмила теж підійшла ближче:
— Алісо, скажи мені правду. Ти впевнена, що це син Дмитра?
Аліса опустила голову. Повітря в кімнаті стало таким важким, що, здавалося, тиснуло всім на груди. Лікар, який спостерігав за цією сценою, тихо промовив:
— Зазвичай у таких випадках ми рекомендуємо зробити тест ДНК після народження.
Ці слова пролунали як удар ножем. Дмитро відступив на крок. Перед очима все попливло. Що він робив останні кілька місяців? Змусив мене розлучитися. Переказував гроші, щоб купити Алісі квартиру й машину. Обіцяв своїй родині спадкоємця. Усе заради цієї вагітності. А якщо дитина не його? По спині Дмитра пробіг холодок.
Марія більше не могла стримуватися. Вона кинулася до Аліси й схопила її за руку:
— Кажи правду!
Аліса в жаху закричала:
— Машо, я справді не знаю!
— Не знаєш? — прошипіла Марія. — З ким іще ти спала?
Це запитання скувало всіх, хто був у кабінеті. Аліса заплакала ще дужче:
— Ні з ким!
Дмитро дивився на неї, і в його погляді не лишилося ані краплі ніжності — тільки підозра й лють. Людмила повернулася до сина:
— Синку, заспокойся.
Дмитро гірко розсміявся:
— Заспокоїтися? — Він знову подивився на Алісу. — Як я маю заспокоїтися?
Марія втрутилася:
— Брате, скажу тобі прямо: у цьому треба розібратися. Ти не можеш дозволити, щоб на тебе повісили чужу дитину і ще змусили за неї платити.
Аліса ридала без упину:
— Я не брехала тобі. Справді, не брехала!
Лікареві довелося втрутитися:
— Родині краще обговорити це назовні. Це медична зона.
Дмитро більше нічого не сказав. Він розвернувся й вийшов із кабінету. Родина потягнулася за ним, залишивши Алісу саму на кушетці, безутішно заплакану.
У коридорі напруження було нестерпним. Марія заговорила першою:
— Дмитре, скажу тобі відверто. Тобі треба зробити тест ДНК.
Людмила кивнула:
— Так. Обов’язково.
Дмитро не відповів. Він стояв, прихилившись до стіни, і дивився в порожнечу відсутнім поглядом. Ще годину тому він був батьком спадкоємця, главою родини, людиною, в якої все вирішено. І раптом у його пам’яті сплив мій образ. Той спокійний ранок, підписання документів про розлучення — без сліз, без скарг, без жодного докору. Лише одна фраза: «Я не втручатимуся у твоє нове життя». Тоді це здалося йому смішним. Він вважав мене слабкою й покірною. Але тепер у голову прийшла інша думка, і від неї стало не по собі. Чому вона була така спокійна? Чому в неї вже були готові паспорти дітей? Чому вона поїхала саме сьогодні — у день, коли вся його родина зібралася довкола Аліси? Раптом Дмитро відчув, що все не так просто, як йому здавалося…
