Минуло три дні. Небо над містом лишалося таким самим сірим, як і в попередні дні. Дмитро сидів сам у своєму кабінеті. Просторий офіс, який раніше здавався таким звичним, тепер відчувався холодним. На столі лежав стос документів поруч із замовклим телефоном — тим самим, який ще недавно розривався від дзвінків, а тепер мовчав, бо телефонувати було вже нікому й ні до чого. Три дні промайнули так швидко, що Дмитро ледь устиг перевести подих. Податкова служба вилучила ще більше документів. Банк надіслав офіційну вимогу про погашення кредиту. Троє головних партнерів офіційно розірвали контракти. А суд надіслав повістку за позовом Катерини. Дмитро взяв один із паперів. Кожен рядок, надрукований жирним шрифтом, був холодним нагадуванням. Це більше не була сімейна справа, яку можна владнати розмовою на кухні чи дзвінком сестри. Це був закон. І в ньому не було жодного рядка, який він міг би оскаржити.
Марія довго дивилася на брата, потім спитала:
— Дмитре, ти подумав? Поїхати до Катерини?
Дмитро поклав папір на стіл і промовчав. За ці три дні він багато про що встиг подумати: про компанію, про борги, про свій втрачений шлюб. Нарешті він зітхнув:
— У цьому більше немає потреби.
Марія здивувалася:
— Про що ти говориш?
Дмитро заговорив повільно:
— Думаю, вже надто пізно.
Марія зайшла до кабінету:
— Дмитре, не впирайся.
— Річ не в цьому. — Дмитро подивився у вікно. — Знаєш, чого я боюся найбільше?
Марія нічого не сказала. Дмитро продовжив:
— Не втратити компанію чи гроші. А усвідомити, що я втратив найважливіше.
Ці слова змусили Марію замовкнути. Дмитро гірко всміхнувся:
— Ти завжди казала мені, що Катерина хороша жінка. Я не вірив. — Він опустив голову. — Лише тепер я це розумію.
Марія не здавалася:
— Дмитре, я все ще думаю, що тобі варто поговорити з нею хоча б раз.
Дмитро похитав головою:
— Не треба. Я знаю, що вона не повернеться.
Марія замовкла. Тиша знову заповнила кімнату. У двері постукав Андрій:
— Дмитре…
— Що таке?
Андрій поклав на стіл кілька документів:
— Це офіційне повідомлення з банку.
Дмитро відкрив його, прочитав лише кілька рядків і все зрозумів. Банк розпочав процедуру стягнення заставлених активів. Це означало, що історія компанії Дмитра та його партнерів практично добігла кінця. Десять років праці, контракти, клієнти, просторий кабінет із видом на місто — все це зникало в кількох сухих рядках офіційного повідомлення. Дмитро склав папір. Цього разу він не відчув паніки. Лише дивний спокій. Напевно, коли все добігає кінця, людина перестає боятися.
А десь дуже далеко м’яко настав ранок. Ранні промені сонця пробивалися крізь листя дерев у парку. Я сиділа на дерев’яній лавці й дивилася, як мої діти бігають по траві. Артем грав у м’яча з новими друзями. Ксенія сиділа під деревом і сміялася разом зі світловолосою дівчинкою. Дитячий сміх наповнював чисте ранкове повітря. Микола сидів поруч зі мною:
— Як тобі живеться тут?
Я всміхнулася:
— Дуже спокійно, дядьку Колю.
Він кивнув:
— Я радий.
Через деякий час він спитав:
— Ти коли-небудь думаєш про повернення?
Я подивилася на дітей. Артем швидко біг по траві. Ксенія махала мені рукою:
— Мамо, подивися на мене!
— Можливо, колись, — сказала я. — Але не зараз.
Микола всміхнувся:
— Розумію.
Я підійшла до дітей. Ксенія повисла в мене на руці:
— Мамо, мені тут подобається.
Я погладила її по голові:
— Мені теж.
Підбіг Артем:
— Мамо, я виграв!
Я розсміялася:
— Молодець.
Діти взяли мене за руки, і ми втрьох пішли алеєю парку. Ліворуч ішов Артем, праворуч підстрибувала Ксенія, і ніхто з нас не озирався. Легкий вітерець ворушив листя. Я підвела очі до блакитного неба й відчула легкість на душі. У житті бувають глави, закривати які дуже боляче. Але інколи саме вони відкривають нове, спокійніше життя.
