Поки чоловік поїхав із друзями на риболовлю, я розкрила свою троянду

Від початку шлюбу чоловік дав мені зрозуміти: його друзі — окрема, недоторканна частина життя, іноді ніби важливіша за сім’ю. Він міг іти майже щовечора, п’ять разів на тиждень точно, повертатися глибокої ночі, о другій чи третій. Усе це відбувалося в домі моїх батьків, які терпіли заради мене й мовчали. Дзвонити, питати, де він і коли буде, вважалося неприпустимим: він із друзями, отже, запитань бути не повинно.

Коли народилася перша дитина, мені було так важко, що я часом лякалася власних думок. Просила його прийти додому, бо не справлялася, бо дитина плакала, бо я сама ледь трималася. Іноді після таких дзвінків наступного дня він влаштовував мені розбір: чому заважала, чому вимагала, чому не розуміла. При цьому я сама майже нікуди вийти не могла. У мене дитина, я мати, отже, маю бути поруч завжди — так це подавалося.

Бували сварки, від яких досі тремтить пам’ять. Він міг штовхнути мене, жбурнути по кімнаті, ніби я нічого не важила. Я від безсилля шаленіла ще дужче й у такі хвилини кричала, що колись відплачу йому зрадою. Але це були слова зневіреної жінки. Насправді від думки лягти з кимось іншим мене нудило. Я любила його так, що страх втратити його перекривав усе: нічні гулянки, відсутність допомоги з дітьми, вічні фінансові провали, мою втому після роботи, порожнечу в ліжку, його грубість, його безвідповідальність.