— Вдома.
— Нікому нічого не підписуйте. Нікуди з Віктором не ходіть. Зробіть копію флешки й приїжджайте до мене. Краще не сама.
— Ви справді знали?
— Андрій приходив до мене двічі. Ми готували заяву, але не встигли подати. Маріє, я скажу обережно: якщо у вас є те, про що він говорив, це важливо. Дуже важливо.
Вона подивилася на Лізу, яка сиділа за столом із тарілкою недоторканої каші. Дівчинка водила ложкою по колу, залишаючи доріжки.
— Мені треба відвезти доньку в садок.
— Не везіть сьогодні.
— Чому?
— Бо Віктор може спробувати тиснути через дитину. Я не стверджую, що він щось зробить. Але не ризикуйте.
Марія повільно опустилася на стілець. Світ, який і так розвалився, раптом виявився ще тоншим. Навіть садок, шафка з наліпкою-равликом, вихователька Тетяна Сергіївна — все перестало бути безпечним.
У двері подзвонили.
Ліза здригнулася й упустила ложку.
Марія підійшла до вічка. На майданчику стояла сусідка Ольга Бондаренко з пакетом молока й батоном.
— Машо, це я. Відчини, будь ласка. Павло попросив зайти. Сказав, тобі страшно. Я не лізтиму, просто посиджу.
Марія відчинила. Ольга зайшла, швидко оглянула її обличчя, розкидані папери на столі, Лізу з червоними очима, і нічого не спитала. Просто поставила пакет на кухню, помила руки й сказала:
— Лізонько, а давай я тобі млинців зроблю? У мене тісто швидке. Мама поки чай поп’є.
І від цього простого “мама поки чай поп’є” у Марії знову підступили сльози. Ольга була з тих сусідок, яких помічаєш тільки в ліфті: коротке “добрий день”, сумка з продуктами, запах парфумів і смаженої цибулі з квартири. А тепер вона стояла біля плити, ніби все життя була поруч.
Павло приїхав за двадцять хвилин. Не піднімався, подзвонив знизу.
— Я відвезу вас до Сергія. Машина біля під’їзду. Віктора не видно.
Марія хотіла відмовитися, але подивилася на Лізу, на флешку у своїй долоні, на лист Андрія, складений у прозорий файл, і зрозуміла, що гордість зараз — розкіш.
Вони їхали мовчки. Павло дивився на дорогу, Марія сиділа ззаду, обіймаючи Лізу. Дівчинка заснула майже відразу, уткнувшись їй у бік. За вікном пропливали сірі будинки, зупинки, люди з парасольками, калюжі, в яких відбивалися вивіски маленьких магазинів. Життя тривало з образливою звичайністю: хтось купував хліб, хтось сварився телефоном, двірник ліниво підгортав мокре листя до бордюру.
— Чому ти не сказав мені раніше? — спитала Марія.
Павло помовчав.
— Андрій просив не казати. Він боявся, що ти почнеш хвилюватися, а доказів ще мало.
— Він помер, Павле.
— Я знаю.
— Ні, ти не знаєш.
Він кивнув, не сперечаючись. На світлофорі стиснув кермо так, що збіліли пальці.
— Того вечора я мав зустріти його в Сергія. Він затримувався. Потім телефон став недоступний. Я поїхав шукати. Натрапив на затор, мигалки… — Павло ковтнув. — Мене не пустили. Сказали, потрібен родич. А я хто? Ніхто. Побратим — для протоколу порожній звук.
Марія відвернулася до вікна.
— Я думала, ти винен.
— Я й сам так думав.
— Чому?
— Бо погодився на його план. Подзвонив. Зіграв свою частину. Якби не подзвонив, може, Віктор не зрозумів би…
— Не треба.
Павло замовк…
