У Сергія Литвина був невеликий кабінет на другому поверсі будівлі з аптекою й ремонтом взуття внизу. У коридорі пахло мокрими куртками, кавою й старим папером. Сергій виявився невисоким чоловіком років сорока з втомленими очима й акуратно підстриженими вусами. Він посадив Марію в крісло, Лізі дав аркуші й олівці, а сам увімкнув ноутбук.
Він дивився файли довго. Не ахкав, не обіцяв миттєвої перемоги, не говорив гучних слів. Робив помітки, дзвонив комусь, уточнював номери договорів. Марія сиділа навпроти, вчепившись у сумку.
— Цього достатньо? — спитала вона нарешті.
Сергій зняв окуляри.
— Для чого саме?
— Щоб довести, що Віктор…
Вона не змогла вимовити.
— Щоб довести підробку документів — можливо, так. Потрібна експертиза підписів, оригінали, запити. Щоб пов’язати Віктора з пошкодженням машини — складніше. Запис поганий. Але він важливий. Плюс слова Андрія, його лист, історія з погрозами, документи. Це вже не порожні підозри.
— А квартиру він може забрати?
— За тими копіями, що ви принесли, підстав я не бачу. Але він може створити тиск, спробувати оформити щось через вас. Тому перше: нічого не підписувати. Друге: сьогодні ж подаємо заяву про можливе шахрайство й погрози. Третє: окремо клопотання, щоб перевірили обставини аварії, включно з технічним станом машини. Четверте: зробимо нотаріально завірені копії листа й цифрових матеріалів.
Марія слухала й раптом відчула, як земля під ногами стає трохи твердішою. Не надійною ще, не міцною, але вже не болотом.
— Він сказав, що заїде о десятій, — згадала вона.
Сергій подивився на годинник.
— Зараз дев’ята сорок. Нехай приїжджає до зачинених дверей. Ви будете тут.
Павло, який стояв біля вікна, тихо сказав:
— Він може полізти до неї додому.
— Вдома Ольга, — відповіла Марія.
— Ольга не охорона.
Сергій підняв телефон.
— Тоді попередимо дільничного й сусідку, щоб дверей не відчиняла. Без паніки. Що більше він сіпатиметься, то більше помилок наробить.
Помилку Віктор зробив уже за годину.
Ольга подзвонила Марії, коли вони сиділи в приймальні відділку, чекаючи, поки черговий оформить заяву. Голос сусідки тремтів, але вона намагалася триматися.
— Маш, він приходив. Стукав, дзвонив. Я не відчинила. Потім сказав через двері, що ти вкрала документи Андрія і він викличе поліцію. Потім… він почав колупатися в замку.
— Що?
Павло різко обернувся.
— Я крикнула, що знімаю на телефон. Він пішов. Але, Маш, він такий… спокійний. Від цього ще страшніше.
Марія заплющила очі.
— Олю, дякую. Не виходь до нього.
— Я й не збиралася. У мене качалка.
Іншим разом Марія, може, й усміхнулася б. Зараз лише глибше вдихнула.
Черговий спершу слухав їх зі звичною втомою. Вочевидь, таких сімейних конфліктів він бачив десятки: спадщина, частки, борги, звинувачення, сльози. Але коли Сергій розклав документи, показав копії підписів, відео з камери й повідомлення Віктора про нотаріуса, чоловік випростався. Покликав іншого співробітника. Потім ще одного.
Усе не вирішилося миттєво. Їх не провели урочисто до кабінету начальника, не кинулися заарештовувати Віктора за п’ять хвилин. Марії ставили ті самі запитання різними словами. Коли Андрій дізнався про підробку? Чому не звернувся раніше? Хто мав доступ до машини? Де оригінали? Хто бачив погрози? Чи є свідки дзвінків? Вона відповідала, збивалася, плакала, знову відповідала. Ліза втомилася, вередувала, просилася додому. Павло водив її в коридор до автомата з водою, показував, як складати з паперової серветки кораблик.
Надвечір Марія почувалася вичавленою ганчіркою. Але заяву прийняли. Флешку описали, зробили копії. Сергія попросили бути на зв’язку. Щодо машини Андрія пообіцяли запросити додаткову технічну перевірку, бо первинний огляд був поверховий: “не впорався з керуванням на мокрій дорозі”.
Коли вони вийшли на вулицю, дощ закінчився. Асфальт блищав, у повітрі пахло пилом і мокрим залізом.
Марія присіла навпочіпки перед Лізою, застебнула їй куртку до підборіддя.
— Потерпиш іще трохи?
Дівчинка сонно кивнула.
— Тато справді залишив листа?
