Марія провела пальцем по її щоці.
— Справді.
— А мені?
Серце сіпнулося.
— Він написав, що пишається тобою. І що любить.
Ліза подумала.
— А зелений собака в нього?
Марія не відразу відповіла.
— Був.
— Його вкрали?
Павло, який стояв поруч, відвів погляд.
Марія притисла доньку до себе.
— Ми спробуємо знайти.
Вдома на них чекав новий удар. Замок був подряпаний. На дверях біліли свіжі борозни. Ольга зустріла їх на майданчику з тією самою качалкою й телефоном у руці.
— Я зняла, — сказала вона. — Обличчя майже не видно, але голос є. Він казав, що ти пошкодуєш.
Сергій, який наполіг провести їх до квартири, попросив переслати відео. Ольга відправила відразу і, ніяковіючи, додала:
— Там ще сусід знизу бачив, як він ішов. Микола Петрович. Він курив біля під’їзду. Сказав, якщо треба, підтвердить.
Марія вперше за ці дні відчула не самотність, а дивну, тиху опору. Не порятунок, ні. Просто навколо виявилися люди, які не відверталися.
Наступні два тижні тяглися важко, в’язко. Марія жила між дзвінками Сергія, викликами на пояснення, дитячим садком, магазином і цвинтарем. Іноді їй здавалося, що вона перетворилася на людину без шкіри: будь-яке слово ранило. У садку одна мама прошепотіла іншій: “Це в неї чоловік на машині розбився, ніби з боргами там щось”. Марія почула й ледь не впустила пакет зі змінним одягом. Уночі вона прокидалася від того, що рука сама тяглася на сусідню половину ліжка. Там було порожньо.
Віктор спочатку дзвонив щодня. То м’яко: “Машо, ти під впливом чужих людей”. То зло: “Ти хоч розумієш, що ганьбиш Андрія?” Потім почав писати довгі повідомлення, де називав Павла алкоголіком, Сергія — шахраєм, а її — істеричкою. Сергій велів нічого не видаляти. Марія зберігала кожне повідомлення, хоча від них потім тремтіли руки.
Одного разу біля воріт дитячого садка її зупинила жінка в червоному пальті. Наталя, дружина Віктора. На похороні вона плакала найдужче, притискаючи до очей мереживну хустинку.
— Машо, — сказала Наталя, взявши її за рукав. — Досить. Ти не розумієш, що робиш. Вітю можуть посадити.
Марія повільно вивільнила руку.
— За що?
Наталя кліпнула.
— Ну… ти ж сама пишеш заяви.
— Якщо він невинний, йому нічого боятися.
Обличчя Наталі сіпнулося.
— Не кажи так. Ти не знаєш, що таке борги. На нас люди тиснуть. Вітя хотів урятувати всіх.
— Пошкодивши машину Андрія?
— Він не хотів! — вигукнула Наталя й одразу затиснула рота.
Навколо обернулися батьки. Ліза перелякано притиснулася до ноги Марії.
Марія відчула, як кров відлила від обличчя.
— Що значить — не хотів?
Наталя відступила.
— Я не це сказала.
— Чого він не хотів, Наталю?
— Залиш нас у спокої.
Вона швидко пішла, майже побігла, підбори застукали по плитці. Марія стояла біля хвіртки, стискаючи Лізину долоню надто сильно, аж поки донька не пискнула:
— Мамо, боляче.
Того ж дня вона розповіла про все Сергієві. Той попросив не намагатися говорити з Наталею самій.
— Люди в страху говорять зайве, але потім відмовляються. Потрібна офіційна розмова.
Офіційна розмова сталася за кілька днів, але не з Наталею. Спершу надійшли результати додаткової перевірки машини. У гальмівній системі виявили втручання. Не повну поломку, не грубий розріз, а таке пошкодження, яке могло проявитися не відразу й посилитися при різкому гальмуванні на мокрій дорозі. Для Марії ці слова звучали страшніше за будь-який крик. Андрій не “не впорався”. Йому допомогли не впоратися.
Потім знайшли майстра із сусіднього боксу, Івана Дороша. Він згадав, що за день до аварії бачив біля машини Андрія людину, схожу на Віктора. Раніше він не надав цьому значення: брат же. Але після заяви й запису з камери погодився дати пояснення. Ще за тиждень бухгалтерка з майстерні, Тетяна, принесла Сергієві флешку зі своїм листуванням. Вона плакала в коридорі й повторювала:
— Я думала, це просто схеми з податками. Я не знала про машину. Я не знала, чесно.
За її словами, Віктор змушував її проводити фіктивні договори, підсовував документи з підробленим підписом Андрія й обіцяв “розібратися з братом”, якщо той не поступиться часткою. Тетяна боялася втратити роботу, потім боялася Віктора, потім — власного сумління. Зважилася лише коли дізналася, що Андрій загинув.
Усе це не повернуло Андрія. Не зігріло його половину ліжка, не змусило Лізу знову сміятися дзвінко, як раніше. Але правда почала обростати голосами, датами, файлами, свідченнями. Вона перестала бути лише болем Марії.
Віктора викликали на допит. Після цього він приїхав до Марії.
Був вечір. Ліза малювала за столом нового собаку — тепер синього, з крилами. Марія мила чашки, коли в двері подзвонили. Вона подивилася у вічко й побачила Віктора. Осунулого, злого, з червоними плямами на шиї.
Поруч із ним стояла Наталя. Бліда, без макіяжу.
Марія не відчинила.
— Говоріть через двері.
Віктор нахилився до вічка.
— Ти задоволена?
