Марія мовчала.
— Думаєш, Андрій був святим? Він хотів відібрати в мене майстерню. Рідний брат! Я її піднімав, поки він гайки крутив і вдавав із себе чесного.
— Іди геть.
— Ти нічого не доведеш.
Наталя раптом тихо сказала:
— Вітю, досить.
Він різко повернувся.
— Мовчи.
— Ні, — сказала вона вже голосніше. — Досить.
За дверима запала така тиша, що Марія почула, як Ліза перестала водити олівцем.
Наталя заплакала.
— Машо, я залишила в Ольги конверт. Там малюнок Лізи. І гроші. Не всі, частина. Решту він віддав людям. Я… я не могла раніше.
Віктор вилаявся. Почувся звук удару — не по людині, радше по стіні. Марія схопила телефон і набрала Павла, потім одразу поліцію. Голос оператора просив говорити спокійніше, назвати адресу. Вона назвала.
За дверима Наталя говорила крізь сльози:
— Він не хотів убивати. Він хотів налякати Андрія, щоб той підписав. Сказав, гальма тільки “підведуть”, аварії не буде. Я чула. Я мовчала. Господи, я мовчала…
— Заткнися! — гаркнув Віктор.
Марія розчинила двері на ланцюжок.
— Не смій її чіпати.
Віктор ступив до дверей так, що ланцюжок натягнувся.
— А ти смілива стала?
Марія сама здивувалася своєму голосу. Він був низький, рівний.
— Ні. Я просто більше тебе не боюся.
Павло влетів на майданчик раніше за поліцію. За ним вийшов Микола Петрович знизу, у капцях і старій жилетці, тримаючи в руці телефон.
— Я знімаю, — сказав сусід. — Усе знімаю, Вікторе Андрійовичу…
