Дарина замислилася.
— Що знову відчую злість.
— І що?
— Я не хочу бути злою.
— Злість не робить тебе поганою. Вона колись тебе врятувала.
— А якщо я відчую жалість?
— Жалість теж не зобов’язує тебе нічого робити.
Вона подивилася на нього.
— Ти б поїхав?
Андрій не відповів одразу.
— Я не був на твоєму місці. Але якби мені здавалося, що ця розмова може зачинити старі двері, я б поїхав. Не відкривати їх знову. Саме зачинити.
Дарина кивнула.
Ніч була неспокійною. Їй снилися уривки: пологовий, кульки на стіні, кухня в діда, зал суду, червона фарба на дверях, маленький Даня на пляжі, Максим на парковій доріжці, Ірина Богданівна біля воріт садка. Усі ці сцени змішувалися, перетікали одна в одну, ніби хтось гортав старий альбом надто швидко.
Вранці Дарина прокинулася втомленою, але з рішенням.
— Я поїду, — сказала вона Андрію за сніданком.
Він тільки кивнув.
— Я з тобою?
— Ні. Я сама.
— Добре. Але я буду поруч, якщо знадобиться.
Вона усміхнулася.
— Знаю.
Дорога до установи зайняла майже дві години. Місто за вікном змінювалося: затишні вулиці змінювалися сірими околицями, потім почалися рідкі будинки, пустирі, старі дерева вздовж дороги. Будівля стояла на краю тихого району — довга, казенна, з облупленою фарбою на підвіконнях і вузькими вікнами. У дворі кілька літніх людей сиділи на лавках, закутані в пледи, навіть попри теплий день. Хтось дивився в одну точку, хтось перебирав пальцями край хустки, хтось тихо розмовляв сам із собою.
Дарина зупинилася біля хвіртки.
Їй раптом захотілося поїхати. Просто сісти в машину, розвернутися, повернутися додому, спекти пиріг, дочекатися Андрія, подзвонити Дані. Життя, яке вона побудувала, було там — за спиною. А тут пахло старістю, ліками й занедбаністю.
Але вона все-таки увійшла.
Всередині було чисто, але бідно. Світлі стіни, довгі коридори, однакові двері, запах медикаментів, вареної каші й чогось невловимо печального. Молода співробітниця на посту підняла очі.
— Ви до Ірини Ковальчук?
Дарина не одразу відгукнулася. Прізвище прозвучало дивно, ніби стосувалося чужої людини. Вона давно не думала про свекруху як про живу жінку з документами, ліжком, медичною картою.
— Так.
— Вона вас чекає. Сьогодні зранку питала кілька разів. Проходьте. Палата в кінці коридору, біля вікна.
Дарина пішла коридором. Кожен крок віддавався тихим стуком. З однієї кімнати долинав телевізор, з іншої — кашель. Десь неголосно плакала жінка. На стіні висіли вицвілі малюнки, зроблені, мабуть, волонтерами або дітьми. Квіти, сонце, будиночки. Надто яскраві для цього місця.
Палата була розрахована на чотирьох. Біля дверей стояла порожня тумбочка, біля вікна — ліжко, на якому лежала маленька, висохла стара. Дарина спочатку не впізнала її.
Ірина Богданівна, колись гучна, владна, з важким поглядом і звичкою заповнювати собою простір, майже зникла. Від неї залишилися тонкі руки, шкіра, схожа на сухий папір, запалі щоки, рідке сиве волосся під хусткою й очі — вицвілі, але все ще впізнавані. Тільки колишнього наказу в них більше не було. Ні металу, ні торжества. Лише страх, самотність і втома.
Вона повернула голову на звук кроків.
— Дарино? — прошепотіла вона.
Дарина зупинилася біля ліжка.
— Добрий день.
Ірина Богданівна спробувала підвестися, але не змогла. Рука судомно зашарила по ковдрі, ніби шукала опору.
— Прийшла… Я думала, не прийдеш.
— Я теж так думала.
Стара заплющила очі. По її скроні повільно скотилася сльоза.
— Дякую.
Дарина сіла на стілець поруч із ліжком. Стілець був жорсткий, незручний, із холодною металевою спинкою. Вона склала руки на колінах і стала чекати. Їй раптом здалося, що говорити першою вона не повинна. Вона вже колись надто багато пояснювала, виправдовувалася, доводила. Тепер черга була не її.
Ірина Богданівна довго мовчала. Дихала важко, з паузами. Потім розплющила очі й подивилася на Дарину.
— Я тебе майже не впізнала.
— Багато років минуло.
— Ти красива стала. Спокійна.
Дарина не відповіла.
— А Даня? — голос старої здригнувся. — Він уже дорослий?
— Дорослий.
— Схожий на Максима?
— Ні.
Ірина Богданівна ледь помітно здригнулася.
— На кого ж?
— На мого діда.
Вона заплющила очі. На обличчі майнуло щось схоже на гірку усмішку.
— Той старий… Він мене тоді налякав. У суді. В аеропорту ще, коли зрозуміла, що це він усе підняв… Я його ненавиділа.
— Він захищав нас…
