— Знаю тепер.
Знову пауза.
За вікном ворушилися гілки старого дерева. На підвіконні стояв пластиковий стакан із водою, поруч — кілька таблеток у маленькій кришечці. Біля ліжка висів халат, такий тонкий і безформний, що від нього ставало ще тужливіше.
— Я довго думала, — сказала Ірина Богданівна. — Спочатку злилася. На тебе. На нього. На суддю. На всіх. Мені здавалося, що ти забрала в мене сина. Зламала йому життя. Зганьбила нас.
Дарина дивилася на неї спокійно.
— А потім? — запитала вона.
— Потім Максим помер.
Голос старої став майже беззвучним.
— І я залишилася сама. Зовсім. Спочатку думала, що ти винна. Якби дала гроші, якби допомогла, він би жив. Я повторювала це всім. Собі теж. Бо інакше довелося б визнати… — вона ковтнула, — довелося б визнати, що я сама все життя його псувала.
Дарина мовчала.
— Я тримала його біля себе, — продовжила Ірина Богданівна. — З дитинства. Усе вирішувала за нього. Що вдягти, з ким дружити, куди йти, як жити. Мені здавалося, це любов. Я ж мати. Мені краще знати. А насправді я боялася залишитися сама. Боялася, що він виросте й піде. Що в нього буде своя родина, дружина, дитина, а я стану непотрібною.
Вона повернула голову до вікна. На її обличчі вже не було ні удавання, ні колишньої театральної слабкості. Хвороба й самотність зняли все зайве, залишивши тільки голу правду, пізню й безпорадну.
— Коли ти народила Даню, я мала радіти. А я злякалася. Зрозуміла, що тепер у Максима є хтось важливіший за мене. Ти. Дитина. Його дім. І я почала тягнути його назад. Робила вигляд, що хворію. Тиснула. Плакала. Вимагала. Він був слабкий, а я цим користувалася.
Дарина слухала й відчувала, що всередині не піднімається колишня хвиля люті. Дивно. Колись такі слова могли б розірвати її. Тепер вони звучали як визнання давно встановленого факту. Вона знала все це без Ірини Богданівни. Просто тепер сама винуватиця нарешті промовляла це вголос.
— Гроші… — стара закрила обличчя рукою. — Господи, ті гроші. Я ж розуміла, що вони ваші. Що для дитини. Але в мене в голові було одне: мені треба, я хочу, я заслужила. Я все життя прожила важко, чому мені не можна? А ви молоді, заробите ще. Я так думала. Нерозумно. Жадібно. Підло.
Вона заплакала. Тихо, майже беззвучно. Не так, як тоді в офісі, коли падала на коліна й кричала, щоб усі чули. Тепер плач був слабкий, некрасивий, старечий.
Дарина подала їй серветку.
Ірина Богданівна взяла її тремтячими пальцями.
— Дякую.
— Ви хотіли попросити пробачення, — нагадала Дарина.
Стара кивнула.
— Так. Хотіла. Тільки тепер розумію, що просити легко, а повернути не можна. Не можна повернути тобі ті ночі, коли ти плакала з дитиною. Не можна повернути Максимові те, що я з нього зробила. Не можна повернути Дані батька, яким він міг би бути, якби я не тримала сина за горло своєю любов’ю.
Вона насилу повернулася до Дарини.
— Прости мене. За пологовий. За гроші. За суд. За цькування. За те, що прийшла до твоїх дверей. За те, що називала тебе вбивцею. За те, що лякала твою дитину. За все.
Слова повисли між ними.
Дарина опустила погляд. Усередині було тихо. Не світло, не радісно — просто тихо. Вона чекала, що в цю мить відчує щось велике: звільнення, сльози, спалах болю. Але нічого такого не сталося. Перед нею лежала стара хвора жінка, яка надто пізно зрозуміла, що руйнувала все, до чого торкалася.
І все ж ця жінка була частиною її історії.
— Я вас простила, — сказала Дарина.
Ірина Богданівна перестала плакати й втупилася в неї, ніби не повірила.
— Справді?
— Справді.
— Давно?
Дарина подумала.
— Напевно, не за один день. Спочатку я просто перестала злитися щодня. Потім перестала чекати, що ви зрозумієте. Потім перестала думати про вас. А зараз… зараз я не хочу нести це далі.
Стара заплющила очі. На її обличчі з’явився вираз втомленого полегшення.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Тепер мені легше.
Дарина встала.
— Мені пора.
— Зачекай.
Ірина Богданівна зашарила рукою по тумбочці. Дарина машинально допомогла відкрити шухляду. Усередині лежали окуляри, старий гребінець, носова хустка й маленький конверт. Стара дістала його й простягла Дарині.
— Візьми.
— Що це?
— Фотографія. Максима. Молодого. Я зберегла. Нехай буде в Дані. Все-таки батько.
Дарина не взяла конверт.
— Ні.
Ірина Богданівна дивилася на неї з благанням.
— Чому?
— Бо Даня сам вирішить, чи потрібні йому фотографії людини, яку він не знав. А я не приноситиму йому минуле, коли він його не просив.
— Але він же має пам’ятати…
— Він має жити.
Стара стиснула конверт. Пальці в неї тремтіли.
— Ти все така ж жорстка.
Дарина подивилася на неї без злості.
— Ні. Просто я нарешті знаю межі.
Ірина Богданівна слабо кивнула. Конверт залишився в її руці.
— Він справді не схожий на Максима?
— Справді.
— Добре, — несподівано сказала вона. — Може, так і краще.
Дарина підійшла до дверей. На порозі зупинилася.
— Живіть спокійно, Ірино Богданівно.
Стара заплющила очі.
— Дякую, що прийшла.
Дарина вийшла в коридор.
Двері за її спиною зачинилися тихо, майже нечутно. Вона пройшла повз пост, повз вицвілі малюнки на стіні, повз кімнати, звідки долинали чужі голоси, кашель, телевізор. На вулиці зупинилася біля машини й довго не сідала за кермо.
Повітря було прохолодне, прозоре. Небом повільно пливли хмари. Десь за парканом кричав птах.
Дарина раптом зрозуміла, що не відчуває тяжкості. Не стало раптом радісно, минуле не зникло, пам’ять не стерлася. Але всередині ніби зачинилася остання незамкнена стулка. Тихо. Без грюкоту. Без торжества.
Вона сіла в машину, поклала руки на кермо й кілька хвилин просто дихала.
Дім зустрів її запахом пирога. Андрій усе-таки спік його сам, хоча яблука вона так і залишила недочищеними. Вийшло криво, тісто місцями підгоріло, начинка витекла по краях, але на кухні було тепло.
— Ну як? — запитав він, уважно дивлячись на неї.
Дарина зняла пальто, повісила на спинку стільця.
— Усе закінчилося.
Він підійшов ближче, але не став обіймати одразу. Запитав очима, чи можна. Вона сама ступила до нього й притулилася чолом до його плеча.
— Вона попросила пробачення?
