Дарина продовжувала викладати. Студенти змінювалися, нові обличчя приходили на місце старих, хтось потім надсилав їй фотографії своїх робіт, хтось писав подяки, хтось просто зустрічав на вулиці й радісно вітався. Вона старіла не різко, а поступово: тонкі зморшки біля очей, срібні нитки у волоссі, звичка тримати окуляри на ланцюжку, щоб не шукати їх по всьому дому.
Андрій став для Дані справжнім батьком — не по крові, а по присутності. Вони листувалися, сперечалися, зустрічалися під час рідкісних приїздів. Даня міг не одразу розповісти Дарині про труднощі, щоб «не хвилювати», але Андрію писав чесніше. Дарина робила вигляд, що не помічає, хоча помічала все. І була вдячна.
Про Максима в домі майже не говорили.
Не тому, що ім’я було заборонене. Просто воно більше не мало влади. Іноді, коли Даня приїжджав на канікули вже дорослим, він питав щось про минуле. Дарина відповідала спокійно. Не пом’якшувала до брехні, але й не перетворювала розповідь на обвинувальну промову. Він слухав, мовчав, а потім одного разу сказав:
— Я радий, що ти тоді пішла.
Дарина подивилася на нього.
— Ти був зовсім маленький.
— Значить, добре, що ти вирішила за мене.
Вона довго берегла ці слова.
Ірина Богданівна зникла з їхнього життя остаточно. Принаймні Дарина так думала. Після смерті Максима й переїзду минуло багато років. Не було дзвінків, листів, погроз, випадкових зустрічей. Іноді в пам’яті спливала зігнута постать біля воріт садка або відчайдушний голос телефоном. Але це було так давно, що здавалося сценою з чужої історії.
Дарина не шукала новин про неї. Не питала у знайомих, не переглядала старі контакти, не намагалася дізнатися, де вона і як живе. Для неї ця жінка давно стала частиною зачинених дверей.
Але одного разу, коли Дарині було вже майже п’ятдесят, минуле постукало знову.
Дзвонила мама.
Голос у неї був розгублений, обережний, як у ті дні, коли вона повідомляла неприємні новини й заздалегідь боялася ранити.
— Донечко, ти зараз можеш говорити?
Дарина стояла біля кухонного вікна, чистила яблуко для пирога. За вікном Андрій прибирав сухі гілки, а сусідський кіт сидів на паркані й спостерігав за ним із повною зверхністю.
— Можу. Що сталося?
Мама помовчала.
— Об’явилася Ірина Богданівна.
Ніж зупинився в руці.
— У якому сенсі?
— Із соціальної установи подзвонили. Вона там. У будинку для самотніх літніх людей. Видно, зовсім погана. Документи якісь оформляли, знайшли старі записи. Вона вказала тебе як родичку.
Дарина повільно поклала яблуко на дошку.
— Я їй не родичка.
— Я знаю.
— Тоді чому дзвонять тобі?
— Спочатку намагалися знайти тебе. Потім вийшли на мене через старі контакти. Вона просить, щоб ти приїхала.
— Навіщо?
Мама зітхнула.
— Каже, хоче попросити пробачення. Боїться померти, не сказавши тобі цього.
У кухні стало тихо. Навіть звуки із саду ніби віддалилися.
Дарина подивилася на свої руки. Пальці були вже не такими молодими, як тоді, коли вона тримала телефон у пологовому й чула голос Максима. На шкірі з’явилися тонкі лінії, на безіменному пальці спокійно лежала обручка Андрія. Скільки років минуло. Скільки життів умістилося між тією ніччю біля під’їзду й цим дзвінком.
— Я не хочу, мам, — сказала вона нарешті.
— Розумію.
— Справді не хочу. Я не зобов’язана.
— Не зобов’язана.
— Тоді навіщо мені їхати?
Мама мовчала так довго, що Дарина подумала, зв’язок обірвався.
— Можливо, не для неї, — сказала вона нарешті. — Для себе. Щоб побачити, що все справді закінчилося. Щоб не носити в собі останню скалку.
— Я думала, я вже не ношу.
— Може, й не носиш. Тільки ти сама це зрозумієш.
Після розмови Дарина довго стояла біля вікна. Андрій увійшов на кухню з оберемком гілок, побачив її обличчя й одразу поклав усе біля дверей.
— Що сталося?
Вона розповіла.
Андрій слухав мовчки, як умів тільки він. Потім налив їй води й сів навпроти.
— Ти поїдеш?
— Не знаю.
— Чого ти боїшся?
