— Я все чую!
— Значить, слух є. Уже добре…
Коли Дані було п’ятнадцять, Григорій Матвійович помер.
Пішов тихо, уві сні, як ідуть люди, які довго трималися з упертості, а потім у якийсь момент вирішили, що обов’язок виконано. Напередодні він ще сидів на веранді, пив чай, сварив погоду, казав Андрію, що той неправильно точить ніж, і сперечався з Данею про те, яку професію обирати. А вранці його не стало.
Дарина дізналася про це від матері. Та подзвонила рано, голос був дивний, порожній.
— Доню… дідусь…
І більше майже нічого не треба було говорити.
Похорон пройшов у сірий вітряний день. Люди приходили, говорили слова, приносили квіти, згадували службу, характер, прямоту, його рідкісні жарти. Дарина стояла поруч із Данею й тримала сина за руку. Тепер уже не вона підтримувала маленьку дитину, а високий підліток стискав її пальці так міцно, ніби сам боявся відпустити.
Даня не плакав. Тільки обличчя в нього стало жорстким, надто дорослим.
Увечері, коли гості розійшлися, він увійшов до кімнати Григорія Матвійовича й довго стояв перед шафою. На стіні висів дідовий портрет у парадній формі. Серйозний погляд, пряма спина, ледь помітна усмішка в куточках губ — ніби він і звідти збирався перевірити, чи все в домі до ладу.
— Мам, — сказав Даня тихо, — я хочу піти його шляхом.
Дарина підійшла ближче.
— Ти зараз горюєш. Не ухвалюй рішення тільки через біль.
— Я давно думав.
Вона подивилася на нього. У його обличчі не було дитячої бравади. Тільки спокійна, тверда рішучість.
— Це важкий шлях.
— Знаю.
— Там не тільки форма й честь. Там дисципліна, відповідальність, обмеження.
— Знаю.
— І я переживатиму.
Даня повернувся до неї.
— Ти й так завжди переживаєш.
Дарина мимоволі усміхнулася, але усмішка швидко згасла.
— Буду ще сильніше.
— Тоді я писатиму частіше.
Вона обійняла його. Він уже був вищий за неї, і це було дивно: притискатися до сина, якого колись носила на руках, і відчувати поруч майже дорослого чоловіка.
Андрій підтримав вибір Дані.
— Він має вибрати сам, — сказав він увечері, коли вони залишилися вдвох на кухні. — Не ми за нього.
— А якщо я хочу, щоб він вибрав щось безпечне?
— Усі батьки хочуть.
— І що робити?
— Любити його так, щоб він знав, куди повертатися.
За кілька років Даня справді вступив до військового училища.
Дарина проводжала його з важким серцем. На пероні було шумно: родини, сумки, голоси, оголошення, прощальні обійми. Даня стояв поруч із нею в новій формі, ще трохи незвичній, але вже дивовижно йому пасувала. Андрій поправив йому комір, як колись метелика на весіллі, і сказав:
— Не геройствуй без потреби.
— А з потребою можна?
— Спочатку думай. Потім геройствуй.
Дарина обійняла сина й довго не відпускала.
— Мам, поїзд поїде.
— Нехай зачекає.
— Він не чекатиме.
— Тоді я ще хвилину.
Він обійняв її міцніше.
— Усе буде добре.
— Не обіцяй того, що залежить не тільки від тебе.
— Тоді так: я зроблю все, щоб було добре.
Вона кивнула.
Коли поїзд рушив, Дарина стояла на платформі й дивилася, як син махає з вікна. У якийсь момент його обличчя зникло за відбиттями, потім вагон пішов за поворот. Андрій обійняв її за плечі.
— Він упорається, — сказав він.
— Знаю.
— І ти впораєшся.
Вона повернулася до нього.
— Я вже вмію.
Роки пішли швидше…
