— Майже.
Пізніше, коли гості вже сиділи за столом, Григорій Матвійович підвівся. Усі одразу притихли. Він не любив довгих промов, і Дарина знала: якщо дід говорить тост, значить, слів буде небагато, але важливих.
— Я не майстер красивих привітань, — почав він. — Скажу просто. Дарина в нас багато пройшла. Більше, ніж мала. Але не зламалася. Виростила сина, побудувала дім, зберегла серце живим. Андрію, якщо ти поруч із нею — будь поруч чесно. Не обіцяй зайвого. Роби те, що пообіцяв. Цього достатньо.
Андрій підвівся.
— Постараюся бути гідним.
— Старатися мало, — буркнув дід. — Треба бути.
Гості засміялися, Андрій теж. Дарина дивилася на них і відчувала, що всередині в неї щось остаточно відпускає. Не зникає пам’ять, ні. Але минуле перестає стояти між нею й майбутнім.
Того вечора Даня підійшов до Андрія сам.
— Можна я називатиму тебе татом? — запитав він раптово, без підготовки, як діти ставлять найважливіші запитання.
Дарина завмерла.
Андрій присів перед ним, щоб дивитися в очі.
— Тільки якщо ти сам хочеш. Не тому, що хтось чекає.
Даня подумав, серйозно наморщивши лоба.
— Я хочу. У мене раніше не було нормального тата. А ти нормальний.
В Андрія здригнулися губи.
— Тоді можна.
Дарина відвернулася до вікна, щоб ніхто не побачив сліз. Але Григорій Матвійович, звісно, побачив. Підійшов, тихо сказав:
— Від вітру?
Вона розсміялася крізь сльози.
— Від нього.
Життя в новому шлюбі виявилося не казкою, а чимось значно кращим — звичайним, теплим, справжнім.
Андрій не став миттєво ідеальним чоловіком із чужих мрій. Іноді він забував купити хліб. Іноді надто довго розповідав історичні подробиці там, де від нього чекали простої відповіді. Іноді сперечався з Данею через уроки так захоплено, що Дарині доводилося нагадувати обом: математика не має перетворюватися на філософський диспут.
Але поруч із ним було спокійно.
Він поважав її роботу, її самотність, її минуле. Ніколи не питав більше, ніж вона була готова сказати. Коли Дарина раптом хмурнішала без видимої причини, не ображався й не вимагав пояснень. Просто ставив перед нею чашку чаю, сідав поруч і мовчав. З часом вона почала розповідати більше: про пологовий, про гроші, про суд, про цькування, про переїзд, про те, як довго боялася довіряти.
Андрій слухав.
Одного разу вона сказала:
— Я іноді думаю, що стала надто жорсткою.
— Ти стала обережною, — відповів він. — Це не одне й те саме.
— А якщо обережність заважає жити?
— Значить, її треба іноді відпускати. Але не віддавати кому попало.
Ці слова залишилися з нею.
Даня ріс. Із хлопчика з кишенями, повними каштанів, він поступово перетворювався на високого, прямого підлітка. У нього були широкі плечі, ясний погляд і дивовижна внутрішня зібраність. Що старшим він ставав, то частіше навколишні говорили:
— У прадіда пішов.
Дарина й сама це бачила. У манері стояти, у впертості, у загостреному почутті справедливості. Даня міг гаряче сперечатися з учителем, якщо вважав, що когось образили. Міг віддати свої кишенькові гроші однокласнику, який загубив проїзний, а потім тиждень удавати, що йому «взагалі нічого не треба». Міг закритися в кімнаті, якщо був поранений, і вийти тільки тоді, коли сам упорається.
Григорій Матвійович пишався ним відкрито, хоча ховав це за бурчанням.
— Хлопець міцний, — казав він, спостерігаючи, як Даня тягає дрова у дворі. — Тільки голову треба тримати холодною.
— Йому чотирнадцять, діду.
— От саме. Найнебезпечніший вік. Сили вже багато, розум ще наздоганяє.
Даня чув це й обурювався:
