Впізнання зайняло мало часу. Галина Андріївна лежала нерухома, маленька, висохла, майже не схожа на жінку, яка колись заповнювала собою будь-який простір. У її обличчі не лишилося ні владності, ні театрального болю, ні того чіпкого блиску, яким вона утримувала сина. Лише втома, яку вже ніщо не могло змінити.
— Це вона, — тихо сказав Тарас.
Надворі було ясно. Квітучі дерева стояли в білій хмарі, птахи кричали так дзвінко, ніби світ не знав ні судів, ні лікарень, ні отрути в компоті. Тарас довго дивився в небо.
— Що ти хочеш із похороном? — спитала Марта обережно.
— Без церемонії. Кремація. Табличка з прізвищем і датами. Жодних слів.
— Ти впевнений?
— Я попрощався з матір’ю того дня, коли побачив запис. Сьогодні я просто оформив кінець.
За кілька днів урна зайняла місце в колумбарії. Тарас стояв перед табличкою недовго. Марта не квапила його. Вона бачила, як він прощається не з Галиною Андріївною, а з останніми рештками надії, що десь за злочинами, брехнею й контролем була та сама мати, за якою він сумував. Можливо, такої матері ніколи не існувало. Можливо, вона була лише дитячим спогадом, зібраним із рідкісних добрих жестів і довгої залежності.
— Тепер усе? — спитала Марта, коли вони вийшли за ворота.
Тарас узяв її за руку.
— Тепер нам можна жити…
