За рік вони переїхали до іншого міста. Не тому, що тікали, а тому, що хотіли почати там, де їх не знали за газетними заголовками й шепотом у коридорах. Будинок був невеликий, із садом, у якому навесні розквітали яблуні. Тарас відкрив свою справу, Марта отримала посаду в навчальному закладі й знову почала входити до аудиторії без внутрішнього тремтіння. Промінь виріс у великого добродушного пса й щоранку носив у двір м’яч.
Нове місто не стало чарівними ліками, але дало їм паузу. Тут ніхто не зупиняв Марту біля під’їзду зі співчутливим шепотом, ніхто не питав Тараса, як це — свідчити проти матері, ніхто не згадував Галину Андріївну як «таку пристойну жінку». Сусіди знали їх просто як тиху пару з собакою й садом. Це було майже розкішшю: бути звичайними.
Вони обережно обживали дім. Марта розставляла книжки, Тарас лагодив рипучу хвіртку, Промінь викопував ямки біля паркану й винувато махав хвостом. Іноді минуле поверталося раптово — у запаху сухофруктів на ринку, у дзвінку з незнайомого номера, у проханні літньої сусідки допомогти з ліками. Тоді вони зупинялися, проговорювали страх уголос і нагадували собі, що схожі деталі не означають повторення кошмару.
Найтихіша радість прийшла несподівано. Після багатьох років надій, обстежень, обережних розмов і болісних запитань Марта дізналася, що вагітна. Вони не влаштували гучного свята. Просто сиділи ввечері на кухні, тримаючись за руки, і довго мовчали. За вікном ішов м’який дощ, схожий на той, з якого колись почався ланцюг страшних подій. Але тепер цей звук не лякав.
Перші тижні Марта прислухалася до себе майже з острахом. Будь-яка слабкість здавалася провісницею біди, будь-який лікарський кабінет повертав пам’ять про реанімацію. Тарас ходив із нею на прийоми, чекав у коридорах, тримав куртку й мовчав, коли їй потрібне було мовчання. Вони не будували великих планів, не купували заздалегідь речей, не сперечалися про імена. Радість росла повільно, як паросток, якого страшно зачепити необережним рухом.
— Я боюся радіти, — зізналася Марта.
— Давай будемо боятися разом, — відповів Тарас. — І радіти теж разом.
Вона усміхнулася. У цій усмішці ще лишалася тінь пережитого, але поруч із нею вже жила надія. Їхнє минуле нікуди не зникло: воно лишилося в шрамах, в обережності, у звичці перевіряти запах напою, у довгих розмовах вечорами. Але минуле більше не керувало ними.
Весна повільно наповнювала сад світлом. У домі пахло яблуневим цвітом, свіжим хлібом і життям, яке їм довелося відвоювати. Марта стояла біля вікна, поклавши долоню на ще майже непомітний живіт, а Тарас обіймав її ззаду. Вони не знали, скільки важких днів попереду, але вперше за довгий час не чекали удару з темряви. За спиною лишилися чужа одержимість, страх і отрута під виглядом турботи. Попереду були дім, тиша, дитина й можливість любити без озирання…
“`
