Життя без прикрасНапередодні Лариса Григорівна покликала її «на чай». Голос був майже лагідний, тому Олеся після роботи, втомлена й голодна, все ж завернула до свекрухи. Вона ще сподівалася, що, може, сьогодні все справді обмежиться чашкою чаю й розмовою. Але щойно двері відчинилися, їй сунули в руки відро, гумові рукавички й ганчірку.
— Раз уже прийшла, займешся шафою, — розпорядилася Лариса Григорівна. — Старий мотлох треба винести. І вікна протри. Ніна Павлівна зайшла, я з нею посиджу, а ти поки впораєшся.
Ніна Павлівна, подруга свекрухи, сиділа у вітальні на дивані, притримуючи блюдце з печивом. Вона подивилася на Олесю з лінивим зацікавленням, ніби перед нею була не доросла жінка, а прислуга в чужому домі. Олеся перевдяглася в принесену свекрухою стару кофту й узялася до роботи. Шафа пахла нафталіном і пилом. З неї вивалювалися стоси суконь, пальт, коробки з незрозумілими дрібничками, газети, перев’язані стрічками, старі сумки, які Лариса Григорівна називала «ще цілком пристойними».
Олеся мовчки сортувала речі. Потім виносила пакети. Потім мила підвіконня. Потім, стоячи біля вікна з мокрою ганчіркою, почула з вітальні гучний, нарочито втомлений голос свекрухи.
— От моя Олеся ніби десь працює, а толку? Удома ладу нема, готує так собі, дитину не народжує. Мій Ромчик із нею зовсім змучився.
— Молодь тепер уся така, — протягнула Ніна Павлівна. — Себе люблять більше за родину.
— Я йому кажу: синочку, навіщо тобі така дружина? Знайдеш нормальну, хазяйновиту, вдячну. А він добрий, усе терпить.
Олеся завмерла, стискаючи ганчірку так, що брудна вода потекла по пальцях. У щойно вимитому склі відбивалося її обличчя: бліде, втомлене, з потьмянілими очима. Вона дивилася на це відображення й не могла зрозуміти, коли встигла зникнути жінка, якою вона була до заміжжя. Де лишилася та Олеся, яка спокійно вела переговори, сперечалася з начальством, сама обирала, як жити, і не вважала чуже схвалення киснем?
— І онуків, головне, не дає, — вела далі Лариса Григорівна, не знижуючи голосу. — Кар’єра в неї. Яка кар’єра? Перекладати папірці? Жінка має домом займатися, а не по офісах бігати.
Ці слова не були найстрашнішими з усього, що Олеся чула за три роки. Але саме вони виявилися останньою краплею. Може, тому, що їх вимовляли при чужій людині. Може, тому, що Романа поруч не було, і їй уперше стало ясно: навіть якби був, він би знову промовчав. А може, просто образа, що накопичувалася надто довго, нарешті перестала вміщатися всередині.
Олеся повільно поклала ганчірку на край відра, зняла рукавички, вивернула їх і повісила на ручку. Потім пішла до передпокою.
— Ти куди зібралася? — голос свекрухи миттю став різким. — Вікна в спальні ще не чіпані.
— Додому, — відповіла Олеся й узяла з вішалки куртку.
— У якому сенсі — додому? Я тебе не відпускала.
Олеся обернулася. Дивно, але в ту мить вона не відчувала ні тремтіння, ні бажання виправдовуватися. Лише порожню, ясну втому.
— Ларисо Григорівно, ви не моя начальниця і не господиня. Я не зобов’язана питати у вас дозволу.
Свекруха різко підвелася з дивана. Обличчя її налилося червоним.
— Та як ти розмовляєш? Я мати твого чоловіка!
— Саме так. Мати Романа. Не моя мати, не моя начальниця, не власниця мого життя. Просто мати мого чоловіка.
— Аж он як ти заговорила?
— Так. І я більше не терпітиму ваших образ.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.