Напередодні Лариса Григорівна покликала її «на чай». Голос був майже лагідний, тому Олеся після роботи, втомлена й голодна, все ж завернула до свекрухи. Вона ще сподівалася, що, може, сьогодні все справді обмежиться чашкою чаю й розмовою. Але щойно двері відчинилися, їй сунули в руки відро, гумові рукавички й ганчірку.
— Раз уже прийшла, займешся шафою, — розпорядилася Лариса Григорівна. — Старий мотлох треба винести. І вікна протри. Ніна Павлівна зайшла, я з нею посиджу, а ти поки впораєшся.
Ніна Павлівна, подруга свекрухи, сиділа у вітальні на дивані, притримуючи блюдце з печивом. Вона подивилася на Олесю з лінивим зацікавленням, ніби перед нею була не доросла жінка, а прислуга в чужому домі. Олеся перевдяглася в принесену свекрухою стару кофту й узялася до роботи. Шафа пахла нафталіном і пилом. З неї вивалювалися стоси суконь, пальт, коробки з незрозумілими дрібничками, газети, перев’язані стрічками, старі сумки, які Лариса Григорівна називала «ще цілком пристойними».
Олеся мовчки сортувала речі. Потім виносила пакети. Потім мила підвіконня. Потім, стоячи біля вікна з мокрою ганчіркою, почула з вітальні гучний, нарочито втомлений голос свекрухи.
— От моя Олеся ніби десь працює, а толку? Удома ладу нема, готує так собі, дитину не народжує. Мій Ромчик із нею зовсім змучився.
— Молодь тепер уся така, — протягнула Ніна Павлівна. — Себе люблять більше за родину.
— Я йому кажу: синочку, навіщо тобі така дружина? Знайдеш нормальну, хазяйновиту, вдячну. А він добрий, усе терпить.
Олеся завмерла, стискаючи ганчірку так, що брудна вода потекла по пальцях. У щойно вимитому склі відбивалося її обличчя: бліде, втомлене, з потьмянілими очима. Вона дивилася на це відображення й не могла зрозуміти, коли встигла зникнути жінка, якою вона була до заміжжя. Де лишилася та Олеся, яка спокійно вела переговори, сперечалася з начальством, сама обирала, як жити, і не вважала чуже схвалення киснем?
— І онуків, головне, не дає, — вела далі Лариса Григорівна, не знижуючи голосу. — Кар’єра в неї. Яка кар’єра? Перекладати папірці? Жінка має домом займатися, а не по офісах бігати.
Ці слова не були найстрашнішими з усього, що Олеся чула за три роки. Але саме вони виявилися останньою краплею. Може, тому, що їх вимовляли при чужій людині. Може, тому, що Романа поруч не було, і їй уперше стало ясно: навіть якби був, він би знову промовчав. А може, просто образа, що накопичувалася надто довго, нарешті перестала вміщатися всередині.
Олеся повільно поклала ганчірку на край відра, зняла рукавички, вивернула їх і повісила на ручку. Потім пішла до передпокою.
— Ти куди зібралася? — голос свекрухи миттю став різким. — Вікна в спальні ще не чіпані.
— Додому, — відповіла Олеся й узяла з вішалки куртку.
— У якому сенсі — додому? Я тебе не відпускала.
Олеся обернулася. Дивно, але в ту мить вона не відчувала ні тремтіння, ні бажання виправдовуватися. Лише порожню, ясну втому.
— Ларисо Григорівно, ви не моя начальниця і не господиня. Я не зобов’язана питати у вас дозволу.
Свекруха різко підвелася з дивана. Обличчя її налилося червоним.
— Та як ти розмовляєш? Я мати твого чоловіка!
— Саме так. Мати Романа. Не моя мати, не моя начальниця, не власниця мого життя. Просто мати мого чоловіка.
— Аж он як ти заговорила?
— Так. І я більше не терпітиму ваших образ.
Вона вийшла, не чекаючи нової порції крику. За спиною Лариса Григорівна щось викрикувала про невдячність, Ніна Павлівна охала й, вочевидь, насолоджувалася рідкісним видовищем, але Олеся вже спускалася сходами. Повітря надворі було холодне, пахло мокрим асфальтом, і вона раптом зрозуміла, що дихає глибше, ніж за останні місяці…
