Лісник повернувся з великим аркушем цупкого паперу. На ньому від руки були нанесені яри, стежки, струмки й умовні позначки. Для стороннього хрестики й пунктири мали вигляд плутаного візерунка, але Мирон Васильович без зусиль знайшов потрібне місце. Спершу слід було їхати старою дорогою, якою колись користувалися лісовози, потім звернути туди, де колія майже зникала, і далі тримати напрямок за природними орієнтирами.
Він показав замерзлий струмок, кам’янистий підйом і модрину, розколоту давньою блискавкою. За ними, у глибокій низині, була галявина з трьома старими соснами. Поруч із кожним деревом багато років ріс величезний мурашник — майже в людський зріст. Улітку над ними стояв безперервний рівний гул. До найближчого житла було далеко, зв’язку не було, а випадковий подорожній міг не з’являтися роками.
Богдан кілька разів провів пальцем по маршруту, запам’ятовуючи послідовність поворотів. Помилка в такому лісі означала не зайві кілометри, а години серед однакових стовбурів. Він повторив уголос усі орієнтири: струмок, яр, розколота модрина, підйом, низина. Карта вела туди, де звичні людські правила втрачали силу.
Згорнувши аркуш, Богдан поклав його до внутрішньої кишені поруч із материнським листом. Два папери різнилися не лише змістом, а й вагою. Один зберігав слова, яких він боявся. Другий указував дорогу до рішення, після якого колишнього життя вже не буде. На порозі Мирон Васильович затримав його за плече й попросив повернутися, коли все скінчиться. Що саме має скінчитися, старий не уточнив.
Дорогою до міста Богдан зупинився біля господарського магазину й купив містку каністру. Трохи далі при дорозі трапилася пасіка. Він придбав стільки меду, скільки вмістилося в ємність. Балакучий пасічник вирішив, що суворий покупець готується до родинного свята або лазні, і довго пояснював правила зберігання. Богдан розрахувався, подякував і поставив важку каністру в кузов фургона.
Пізніше він купив три маленькі пляшки води, гнучкі трубочки, білі картки й водостійкий чорний маркер. Продавчиня з цікавістю подивилася на чоловіка з тюремним татуюванням, який вибирав приладдя для напоїв, але промовчала. Богдан сів у машину й розклав картонки на кермі. На першій вивів: «Андрій Михайлович Бойко. Учитель. П’ятдесят вісім років. Убитий».
На другій картці він написав ім’я Лідії Степанівни Левченко, яка померла в шістдесят сім років на самоті. Над третьою Богдан затримався. Марині виповнилося тридцять шість, але він написав: «Двадцять дев’ять років». У такому віці вона ще була собою, вибирала шпалери, сміялася, чекала весілля й не знала страху. Нижче з’явився рядок: «Жива, але зламана».
Літери вийшли рівними. Богдан перечитав усі три написи й сховав картки в окремий конверт. Рішення перестало бути безформною люттю: тепер існували карта, конкретне місце й три імені тих, кому належало побачити ці записи. Залишалося з’ясувати, як живуть люди, сім років упевнені, що старий борг ніколи не буде пред’явлений…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
