Наступні три дні Богдан спостерігав. Мирон Васильович часто казав, що нетерплячий мисливець помічає лише власний поспіх, тоді як терплячому звір сам відкриває слабке місце. Артем щоп’ятниці приїздив до дорогого нічного закладу в центрі, пив до глибокої ночі й виходив через службові двері, намагаючись не потрапляти на очі знайомим. Його тиждень повторювався зі зручною передбачуваністю.
Владислав щоранку тренувався у великому спортивному клубі. Машину він ставив у дальньому, погано освітленому кутку підземної стоянки поруч із запасним виходом і майже ніколи не змінював місця. Сергій кілька разів на тиждень навідував жінку, з якою зустрічався потай. Автомобіль залишав за два будинки від її хвіртки, у темному приватному секторі, де сусіди давно звикли не втручатися в чуже життя.
Богдан записував години, послідовність поворотів і дрібні звички, потім вивчив усе й знищив аркуш. Сім років без постійного доступу до телефону навчили зберігати в пам’яті цифри, обличчя й довгі розмови. У гаражі Тараса знайшлися міцні монтажні стяжки, щільні мішки, робоча стрічка й звичайні інструменти. Решту він підготував сам, не посвячуючи друга в подробиці.
Спостерігати було важче, ніж він очікував. Троє чоловіків з’являлися у звичних місцях, жартували, розмовляли телефоном і мали вигляд людей без минулого. На їхніх обличчях не відбивалися ні смерть матері, ні сім відібраних років, ні зруйнована Марина. Ця буденність злила сильніше за відверту нахабність: довколишні бачили благополучних чоловіків і не підозрювали, якою ціною оплачено їхній спокій.
Особливо важко було зберігати відстань і просто дивитися. Богдан бачив, як Артем безтурботно сміється біля входу, як Владислав перевіряє повідомлення після тренування, як Сергій квапливо озирається біля чужої хвіртки. Будь-яка з цих митей могла підштовхнути до негайної дії. Він стримував себе, повторюючи настанову лісника: обраний момент важливіший за першу-ліпшу нагоду.
Напередодні вони з Тарасом знову сиділи на кухні. Годинник відраховував хвилини, чай поволі вистигав, але обидва обходилися без порожніх фраз. Тарас розумів лише загальний намір і свідомо не ставив зайвих запитань. Деякі рішення, вимовлені вголос, починають втягувати в себе слухача. Богдан не хотів ділити з другом відповідальність, яку вже обрав.
Він попросив лише про одну допомогу. Після умовного дзвінка Тарас мав поїхати до квартири, забрати Марину, нагодувати, дати їй виспатися й відвезти до реабілітаційного центру на околиці. Богдан заздалегідь дізнався умови й вирішив спрямувати на лікування основну частину грошей, зароблених у майстерні виправної установи. Накопиченого вистачало лише на перший час, але важливішого призначення для цих коштів він не бачив.
Тарас поцікавився, коли їхати. Богдан відповів, що повідомить. Друг коротко кивнув і сказав: «Зроблю». Він не давав гучних клятв і не обіцяв неможливого. За роки знайомства Богдан жодного разу не бачив, щоб Тарас порушив слово, тому однієї спокійної відповіді було досить.
Уночі Богдан лежав на дивані й дивився в стелю. На тумбочці лежали карта й запечатаний материн лист. Іноді йому вчувався слабкий аромат недорогих парфумів, якими Лідія Степанівна користувалася багато років, хоча папір навряд чи зберіг запах. Він узяв листа, зігрів у долонях і знову поклав поруч. Прочитати слід було потім — коли потреба обирати залишиться позаду…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
