Богдан не збирався переховуватися чи гинути. Після строку, відбутого за іншого, він хотів отримати власне покарання — за вчинок, скоєний свідомо й без чужого тиску. У цьому викривленому уявленні він бачив єдину чесність, що лишилася. О п’ятій ранку встав, випив міцного чаю, оглянув фургон і ще раз розклав підготовлені речі.
Першим був Артем. Не лише тому, що саме він сидів за кермом і запустив ланцюг нещасть. Просто п’ятнична ніч наставала раніше за інші зручні моменти. Богдан поставив брудний фургон у темній частині парковки позаду закладу й приготувався чекати. Непримітна машина не викликала цікавості, а терпіння давно стало для нього майже фізичною навичкою.
Вільна людина вже за чверть години починає дивитися на годинник, тягнутися до екрана й шукати собі заняття. Богдан міг годинами сидіти нерухомо, слухаючи приглушену музику й спостерігаючи за прямокутником службових дверей. Артем з’явився далеко за північ. Пальто було розстебнуте, край шарфа волочився мокрим асфальтом, а хода нагадувала рух по хиткій палубі.
Він марно намагався викликати машину, роздратовано лаявся в телефон і по черзі дзвонив знайомим. Ніхто не відповідав. Артем прихилився до стіни й не помітив, як наблизився Богдан. Усе тривало кілька секунд: різкий рух, тканина з присипляльним складом і обм’якле важке тіло, яке довелося підхопити, перш ніж воно вдарилося об землю.
Дорогий одеколон змішувався із запахом алкоголю. Богдан переніс бранця в кузов, надійно обмежив рухи, заклеїв рот робочою стрічкою й натягнув на голову щільний мішок. Він діяв без метушні, подумки повторюючи заздалегідь вибудувану послідовність. На обличчя Артема намагався не дивитися: спогад про матір чи Марину міг зруйнувати холодну точність.
Кожен виконаний крок здавався водночас знайомим і неможливим. Сім років Богдан уявляв зустріч зі справжнім винуватцем, але в тих думках Артем завжди розумів, за що прийшла розплата. Тепер він лежав непритомний і нічим не нагадував самовпевненого господаря чужої квартири. Богдан змусив себе не плутати безпорадність бранця з невинністю й продовжив перевіряти кріплення.
Коли Богдан укладав його на підлогу, перед очима постав Андрій Михайлович, який лишився після удару на дорозі. Для Артема загиблий був лише перешкодою, наслідки якої має усунути впливовий батько. Пальці стиснулися дужче, але Богдан стримав себе й перевірив дихання бранця. Задум вимагав витримки, а не раптової розправи на парковці.
За кілька хвилин фургон змішався з рідкісними нічними машинами. Артем лежав нерухомо й дихав рівно. Богдан не відчував ні перемоги, ні задоволення. Він тримав кермо, стежив за дорогою й слухав глухий шум двигуна. Перший крок було зроблено, але всередині замість полегшення запанувала ще глибша тиша.
За містом стояв покинутий будинок, що пустував уже третій рік після смерті господаря. Тарас знав цю споруду й був певен, що туди ніхто не навідується. Богдан заніс Артема в холодну дальню кімнату, поклав на підлогу, перевірив фіксатори й дихання. Потім замкнув двері привезеним замком і глянув на годинник. До слушного моменту для Владислава лишалося менше доби…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
