Владислав Дорошенко був небезпечніший за Артема. Багатий водій звик доручати іншим розв’язання своїх проблем, а Владислав і був тією людиною, яку посилали їх розв’язувати. У минулому він займався боротьбою, важив понад сто кілограмів і зберіг чудову форму. Сім років тому саме він знайшов Богдана, виклав умови угоди й м’яко дав зрозуміти, що відмова може обернутися лихом для матері й Марини.
Тоді Владислав говорив майже дружньо. Подавав фальшиве зізнання як розумний вибір: недовгий строк, велика виплата, цілковита безпека близьких. Адвокат, що сидів поруч, підтверджував кожне слово й запевняв, що домовленості надійні. Тепер Богдан розумів, наскільки небезпечною є така спокійна розсудливість. Він не збирався давати Владиславові часу оцінити обстановку.
Уранці підземна стоянка спортивного клубу зустріла напівтемрявою й порожнім відлунням. Богдан сховався за бетонною колоною біля місця, яке Владислав обирав щодня. Той вийшов із ліфта після тренування, закинувши сумку на плече. У вухах були навушники, погляд не відривався від телефона, рухи лишалися розслабленими й упевненими.
Богдан дочекався, коли чоловік повернеться спиною, і використав кілька секунд раптовості. Підготовлений склад зробив решту. Навіть непритомний Владислав здавався непідйомним. Дорогою до фургона Богдан кілька разів зупинявся, переводив подих і знову перехоплював важке тіло, перш ніж зумів укласти його в кузов.
На чорному мішку, що закривав голову Владислава, він написав маркером: «Борг». Побачивши це слово, Богдан відчув дивну незручність. Він не хотів називати те, що відбувається, спалахом помсти. У власній свідомості він виставляв рахунок за сім украдених років, смерть матері й знищене життя Марини — за все, чого закон навіть не спробував стягнути.
У пам’яті знову пролунав спокійний голос Владислава, який колись пояснював умови зізнання. Тоді кожне речення здавалося виваженим, безпечним і майже розумним. Лише згодом Богдан зрозумів: м’який тон був частиною тиску, а обіцяний захист близьких — способом позбавити його вибору. Одне слово на мішку не могло вмістити весь обман, але іншої назви для нього Богдан не знайшов.
Та напис на тканині не робив викрадення законним і не перетворював Богдана на суддю. Він розумів це цілком ясно. «Боргом» називався біль, якому потрібна була форма, щоб не розірвати його зсередини. Виправдовуватися перед Тарасом чи майбутнім слідчим він не збирався. Планував довести почате до кінця, а потім прийняти покарання без угоди й брехні.
У покинутому будинку Артем уже прийшов до тями, відчайдушно смикався й видавав глухі звуки під стрічкою. Богдан поклав Владислава поруч, перевірив обох і не вступав у розмову. На подвір’ї він набрав Тараса й вимовив умовне слово: «Забирай». Друг зрозумів, що час їхати по Марину, коротко відповів і відключився.
Залишався Сергій Коваль. Фізично він був слабший за приятелів, але саме зустрічі з ним Богдан боявся найбільше. Артем сприймав людей як зручні предмети, Владислав холоднокровно виконував чужу волю. Сергій відрізняв добро від зла, бачив наслідки кожного рішення, відчував сором — і все одно сім років продовжував мовчати…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
