Тарас іще довго сидів без руху. Потім пішов до гаража й повернувся зі зв’язкою ключів. За дверима стояв старий повнопривідний фургон — важкий, справний, повністю заправлений і досить непримітний, щоб не врізатися в пам’ять перехожим. У кузові лежали робочі інструменти, кріпильні ремені й мотузки. Тарас не питав, що з цього знадобиться: рішення друга вже прозвучало без слів.
Богдан не хотів втягувати його далі. Тарас відбув покарання й насилу вибудував життя наново; усе, що станеться потім, мало залишитися відповідальністю однієї людини. Забравши ключі, Богдан попросив адресу Мирона Васильовича Коцюби. Старому лісникові виповнилося сімдесят три. Після двадцяти років ув’язнення його відпустили за станом здоров’я, і він оселився в маленькому селі біля великого лісу.
Вони ділили камеру два роки. Мирон Васильович говорив про ліс так, як інші згадують дітей або рідний дім. За слідом він визначав вік звіра, помічав рух рисі в коливанні однієї гілки й знав повадки ведмедів. Особливо часто старий розповідав про рудих мурах, величезні мурашники й лад, якому беззаперечно підкоряються мільйони крихітних істот.
Тарас знайшов адресу через давніх знайомих. На світанку Богдан виїхав із міста, а до полудня дістався села з десятка хат, витягнутих уздовж засніженої дороги. Дім лісника стояв останнім, майже впритул до дерев. Біля нього темніла похилена лазня, під навісом до самого даху була складена дровітня.
Мирон Васильович упізнав гостя відразу й обійняв із несподіваною силою. Усадовив за стіл, налив чаю зі старого металевого чайника, розпитав про звільнення. Потім розповідав про своє тихе життя, літні гриби, заячі стежки й рідкісні мисливські виходи. Богдан слухав, не перебиваючи. Старий сам побачив, що гість сидить надто рівно, майже не п’є й постійно торкається внутрішньої кишені.
У кімнаті пахло димом, хлібом і сушеними травами. Просте тепло на мить нагадало Богданові дім, якого вже не існувало. Але Мирон Васильович не став розтягувати звичайну розмову. Відсунувши чашку, він уважно подивився на колишнього співкамерника й спитав, навіщо той проїхав таку дорогу.
Від пильного погляду старого важко було сховатися. У камері Мирон Васильович помічав злість Богдана ще до того, як той стискав кулаки, і вгадував безсонну ніч з одного руху плечей. Тепер він бачив ту саму напругу, тільки за роки вона стала холоднішою й глибшою. Богдан зрозумів, що вигадувати нейтральний привід для приїзду марно.
Богдан відповів прямо: йому потрібне безлюдне місце, де поруч із трьома міцними деревами є три великі мурашники. Подалі від житла, доріг і випадкових людей. Лісник не перепитував. Він повільно зчепив на столі вузлуваті пальці й довго вивчав обличчя гостя, ніби намагався зрозуміти, як далеко той уже зайшов.
У камері Богдан розповідав йому і про аварію, і про угоду, і про обіцянки дбати про матір із нареченою. Тепер старий зрозумів досить, хоча ще не чув про смерть Лідії Степанівни й стан Марини. У його погляді не з’явилося ні осуду, ні здивування — лише важка уважність людини, яка помітила небезпечний слід. Нарешті Мирон Васильович підвівся з-за столу й мовчки пішов до сусідньої кімнати…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
