Артем засмикався ще до того, як густа цівка торкнулася волосся. Богдан повільно облив медом голову, обличчя, одяг, руки й ноги, особливо долоні та ступні. Кріплення витримали, сосна лишалася нерухомою. Крик пронісся над галявиною, зірвав птаха з далекої гілки й одразу загубився між деревами.
Болю ще не було. Артем кричав, бо нарешті пов’язав каністру, мурашники й три приготовані дерева. Погрози миттєво змінилися обіцянками. Він називав величезні суми, обіцяв квартиру, автомобіль, нове життя й клявся, що батько виконає будь-яку умову.
Богдан нагадав: родина Руденків уже одного разу купувала його мовчання, але Лідія Степанівна й Марина не отримали обіцяного. Повторного торгу не буде. Так само мовчки він облив Владислава й Сергія, намагаючись не затримувати погляду на спотворених обличчях. Посилювати те, що відбувається, промовами не було потреби — все важливе вже сказано.
Біля кожного дерева він закріпив маленьку пляшку води з трубочкою, до якої можна було дотягнутися губами. Богдан пояснив, що не хоче швидкої смерті від спраги. Його мати згасала повільно, щодня розуміючи, що обіцяна допомога знову не прийшла. Артем перестав торгуватися й зашепотів, Владислав заплющив очі, Сергій плакав беззвучно.
Прикріплюючи пляшки, Богдан діяв із тією самою точністю, з якою колись ремонтував гальма й двигуни. Від цього власні рухи здавалися йому ще страшнішими: руки виконували звичну зрозумілу роботу, а сенс того, що відбувається, не мав нічого спільного з майстернею. Він ще раз перевірив воду й кріплення, бо не хотів залишати наслідок випадковості чи власній недбалості.
Потім з’явилися білі картки. Над Артемом Богдан прикріпив ім’я загиблого вчителя Андрія Михайловича Бойка. Над Владиславом — ім’я Лідії Степанівни Левченко й рядок про смерть на самоті. Біля Сергія розмістив картку Марини Ткаченко: двадцять дев’ять років, «Жива, але зламана».
Він звелів читати написи, доки вистачає сил. Порожню тару, мішки й стрічку зібрав і склав у кузов. На ступню Артема залізла перша мураха. Бранець сіпнувся й видав тонкий, майже дитячий звук. По траві від найближчого мурашника вже тягнулися нові руді цятки, приваблені солодким запахом.
Коли двигун запрацював, Сергій покликав Богдана. Він сказав, що міг зупинити все ще тоді, на дорозі, і востаннє попросив пробачити його. Богдан завмер біля відчинених дверцят. Сім років тому, відповів він, прощення ще було можливим. Воно зникло біля могили матері й перед очима Марини, у яких не лишилося життя.
Фургон рушив. Богдан не озирнувся й лише раз глянув у дзеркало. Серед молодої зелені виднілися три постаті, що блищали від меду, а по траві до них стікалися руді струмочки. З кожним метром крики ставали глухішими, доки ліс не поглинув їх остаточно…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
