Богдан почав з Артема. Сім із половиною років тому той сів п’яним за кермо, розігнав машину й на переході збив Андрія Михайловича Бойка. П’ятдесятивосьмирічний учитель повертався додому, де на нього чекали дружина й двоє синів. Замість того щоб викликати допомогу, Артем зателефонував батькові, а потім спокійно дозволив його людям перекласти злочин на сторонню людину.
Богданові обіцяли невеликий строк. Лідії Степанівні — потрібні ліки й лікування. Марині — підтримку й безпеку. Квартиру мали зберегти до його повернення. Насправді мати отримала пакет продуктів і трохи грошей, після чого її номер заблокували. Вона померла біля незакритого крана, а сина відділяли від неї мури й сотні кілометрів.
Артем поступово замовк. Він дивився вниз, важко дихав і час від часу смикав зв’язаними руками. Богдан нагадав йому про Марину, яку перетворили на залежну прислугу у її власному домі. Повторив фразу про відпрацювання боргів, сказану з усмішкою. Чуже існування для Артема завжди важило менше за чергову розвагу.
Потім Богдан повернувся до Владислава. Той підготував угоду, привів адвоката родини Руденків і переконав невинного підписати зізнання. Обіцяна виплата пройшла через ту саму людину, але до Богдана й його матері не дійшла. Ба більше, адвокат домігся не мінімального покарання, про яке говорив, а семи років. Владислав заздалегідь знав про подвійну гру й далі вдавав вигідну пропозицію.
Владислав не заперечував. Риси обличчя лишалися жорсткими, але з очей зник колишній розважливий блиск. Сперечатися з переліченими фактами було неможливо. Уперше спокій не давав йому влади над співрозмовником, а впевнена інтонація не могла перетворити брехню на розумний вибір.
Богдан пам’ятав, як колись ловив кожну його інтонацію й намагався розпізнати приховану погрозу. Тепер Владислав був змушений слухати ту саму історію без можливості спрямовувати розмову. Мовчання на його обличчі не скидалося на каяття. Швидше, це було запізніле розуміння, що ретельно підготовлена угода нарешті повернулася до людини, яка вважала її назавжди закритою.
Останнім Богдан звернувся до Сергія. Той був тверезий, бачив удар і чув наказ дзвонити батькові Артема замість служби допомоги. Одне правдиве свідчення зупинило б підміну. Тоді Лідія Степанівна могла лишитися живою, Марина — не потрапити в залежність, а Богдан — не втратити сім років.
Сергій прошепотів, що знає. Знову попросив пробачення й сказав, що почуття провини карало його щодня. Богдан відповів спокійно: провина, яка роками не змушує людину виправити зло, найчастіше є лише жалістю до самої себе. Після цих слів він підвівся, обома руками взяв каністру й підійшов до першої сосни…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
