Бранців він повернув до покинутого будинку. Зворотна дорога забрала майже стільки ж часу й остаточно виснажила Богдана, але рішення не змінила. Весна мала настати сама, пришвидшити її не міг ніхто. Артем, Владислав і Сергій лишилися в темній дальній кімнаті, де почалося чекання, що виявилося важчим за будь-який пункт первісного плану.
Дорогою Богдан усвідомив, що відповідає не лише за задуману розв’язку, а й за кожен день до неї. За перегородкою були живі люди, яких треба було втримати до тепла, не давши їм померти раніше. Це розуміння не зупинило його, але знищило холодну простоту схеми на папері. Очікування стало окремим тягарем, і перекласти його було ні на кого.
Чотири місяці він приїздив майже щодня, привозив воду й трохи їжі, перевіряв стан бранців. Не дозволяв їм померти й не вдавався до зайвої жорстокості, однак не давав забути про цілковиту залежність. У виправній установі розпорядок вирішував усе, людині лишалося тільки витримувати день. Тепер Богдан сам підтримував цю болісну паузу, тому втомлювався сильніше, ніж за мурами.
Дні зробилися однаковими. Уранці він надягав робочий одяг, у майстерні розбирав двигуни, відповідав клієнтам і намагався мати зібраний вигляд. Увечері їхав заміською дорогою до порожнього будинку. Його зустрічали зв’язані люди й важка тиша. Після повернення вона ще довго дзвеніла у вухах, не даючи заснути до самого світанку.
У цих поїздках час ніби роздвоювався. У місті минали звичайні тижні: змінювалася погода, приїздили нові клієнти, Тарас замовляв деталі. У дальній кімнаті дні не мали назв і відрізнялися лише кількістю принесеної води. Богдан бачив, як невідомість поступово стирає з бранців колишню самовпевненість, і водночас відчував, як очікування виснажує його самого.
Робота стала єдиною зрозумілою частиною життя. Богдан рухався не швидко, але точно, ніби справний механізм утримував від розпаду і його самого. У гайок, деталей і несправностей було своє місце; у кожної поломки існувала причина, яку можна знайти відповідним інструментом. У людському житті такої ясності більше не лишилося.
Лідія Степанівна півтора року згасала, відмовлялася від лікування й сподівалася, що обіцяна допомога все ж таки прийде. Богдан хотів, щоб троє чоловіків відчули бодай тінь такого чекання — коли наслідок кожного дня невідомий, а порятунок залежить від людей, які забули про тебе. Він годував їх не з милосердя й не задля гри. Навесні вони мали лишитися живими й розуміти, що відбувається.
Зникнення трьох заможних чоловіків тим часом здійняло в місті галас. Руденко-старший залучив поліцію, приватних детективів і знайомих, здатних ставити запитання наполегливіше за офіційних працівників. Ім’я Богдана швидко спливло у старій справі: будь-хто уважний бачив, що сім років покарання він відбув замість Артема. Богдан не переховувався — жив у Тараса й щодня працював у майстерні.
Першим прийшов молодий працівник місцевої поліції. Він уточнив, чи знайомий Богдан із зниклими й коли бачив їх востаннє. Богдан спокійно відповів, що знає всіх трьох, відбув покарання за Артема й зустрів їх у власній квартирі в день звільнення. Після того вечора, додав він, бачити цих людей більше не хотів. Працівник записав свідчення й пішов.
За кілька днів з’явився приватний детектив, найнятий батьком Артема. Кремезний чоловік у шкіряній куртці спершу говорив ввічливо, потім нагадав про можливості родини Руденків і порадив не створювати собі нових проблем. Богдан дивився на нього нерухомим, порожнім поглядом, якого навчився за ґратами, — поглядом людини, яка вже втратила все, чим її можна залякати.
Відвідувач запнувся на середині погрози, допив запропонований чай і невдовзі пішов. Більше люди Руденка в майстерні не з’являлися. Але Богдан розумів: пошуки тривають, запитання накопичуються, будь-яка випадкова дрібниця може привести до заміського будинку. Залишалося працювати, чекати весняного тепла й не виказувати напруги ні голосом, ні жодним зайвим рухом…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
