Тарас вивіз Марину з квартири тієї ночі, коли Богдан забрав Владислава. Вона була у важкому стані, не розуміла, куди її везуть, плакала й кілька разів кликала Артема. Багаторічна залежність здатна прив’язати жертву до мучителя сильніше за колишнє кохання: знайома клітка починає здаватися безпечнішою за невідому свободу. Тарас не сперечався, не намагався нічого пояснювати й доправив її до реабілітаційного центру.
На перший етап лікування пішла основна частина Богданових заощаджень. Раз на тиждень він телефонував лікареві й щоразу ставив одне запитання. Упродовж першого місяця відповідь лишалася незмінною: стан тяжкий. У другому з’явилося слово «стабільний», на третьому фахівці обережно заговорили про поступ. Наприкінці четвертого місяця лікар повідомив, що Марина почала питати про Богдана.
Після кожної розмови він подовгу тримав у долоні вже вимкнений телефон. Важливими були не самі слова, а ледь помітна різниця між ними. Вона доводила, що жінка на дивані не перетворилася на порожню оболонку. Справжня Марина все ще лишалася десь глибоко, і лікарі потроху допомагали їй повернутися. Серед усього, що відбувалося, її лікування було єдиним рухом не до руйнування, а назад до життя.
У такі хвилини Богдан згадував не день звільнення, а колишню Марину: її звичку залишати чашку на краю столу, сердитися через розкидані інструменти й сміятися, коли образа вже минула. Він не знав, чи повернуться ці риси повністю, і не вимагав цього. Досить було розуміти, що в неї знову з’являються власні думки й запитання, а не лише страх перед чужими наказами.
Богдан усе ж не приїздив. Поки задумане не завершене, він не міг дивитися Марині в очі й обіцяти безпеку. Чужі обіцянки вже одного разу стали пасткою для них обох, і вимовити ще одну неправду навіть задля втіхи здавалося неможливим. Він просив передавати, що перебуває поруч і неодмінно прийде, але ніколи не називав строку.
За зиму він двічі навідував Мирона Васильовича. Вони сиділи біля великого чайника й говорили про лісові стежки, весняне тепло й пробудження мурашників. Старий пояснював: спершу на поверхню виходять окремі розвідники, потім рух стає безперервним, а солодкий запах швидко збирає колонію. Він розповідав про природу спокійно й не питав, для кого колишній співкамерник запам’ятовує ці подробиці.
До середини весни сніг остаточно зійшов. Земля напилася води, волога хвоя пахла особливо різко, ліс наповнився шерехами й дзижчанням. Богдан спершу вирушив на галявину сам. Три сосни стояли на колишній лінії, але темні пагорби біля них уже не мали нерухомого вигляду.
Руді мурахи вкривали поверхню й розтікалися стежками. Тисячі крихітних тіл рухалися так злагоджено, ніби були частинами однієї велетенської істоти. Потоки розходилися серед трави, перетиналися й поверталися до мурашників. У цій роботі не існувало ні злості, ні співчуття — лише прадавній лад, що не знає людських уявлень про злочин і відплату.
Богдан довго слухав рівний гул. Чотири місяці чекання закінчилися без знаку й урочистої миті: прийшло тепло, ліс прокинувся в належний час. Він повернувся до машини, склав карту й поїхав назад. Наступної ночі на цю галявину мали повернутися Богдан і троє бранців…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
