Життя без прикрасНаступного ранку вона прийшла до Олега Ковальчука. Юристові було близько сорока; говорив він серйозно, прямо, без манівців. Попереду були опис спадщини, декларування майна, підтвердження походження каміння, сплата податків на спадщину та продаж. Складні речі він зумів викласти так, що Олена зрозуміла, що саме потрібно зробити. На оформлення піде кілька тижнів, але пройти весь цей шлях було можливо. Вона підписала необхідні папери й пішла з упевненістю, що нарешті рухається в правильному напрямку.
Через три дні зателефонував Віктор Матвійович.
— Угоду укладено. Ювелірна компанія зі столиці купує все каміння. За нього перекажуть велику суму, щойно закінчимо з документами.
Олені довелося сісти. Досі вона намагалася звикнути до оцінки, а тепер з’явився покупець, готовий заплатити. Усе це справді відбувалося з нею.
Через два тижні оформлення завершилося: опис спадщини був готовий, податки сплачені. Щоденник Марії Петрівни та окремі документи, знайдені разом із ним у сейфі, дали змогу підтвердити походження каміння.
У п’ятницю вранці пролунав дзвінок із банку.
— Олено, на ваш рахунок зараховано переказ. Хочете уточнити суму?
Вона знала, на який переказ чекала, але все одно запитала:
— Скільки надійшло?
Працівник банку підтвердив велику виплату за каміння. Закінчивши розмову, Олена залишилася посеред Миколиної вітальні й дивилася на телефон, який досі тримала в руці.
— Мамо, нумо пограємося! — Сашко підбіг до неї.
Вона підняла його, притиснула до себе й заплакала. Це були сльози полегшення, вдячності й надії.
Увечері Олена запросила Миколу до ресторану й наполягла, що вечеря буде її коштом. Він усміхнувся й погодився. Обрали затишне місце без зайвих витребеньок; за столом провели кілька годин. Микола пив пиво, а хлопчики їли картоплю фрі й сміялися.
— Що ти тепер збираєшся робити? — запитав він.
Олена подивилася на синів.
— Для початку винайму тут квартиру. Хочу, щоб у хлопчиків було зручне, безпечне житло, де вони зможуть рости. Без розкоші, але хороше.
— А старий будинок?
— Ще не вирішила. Іноді хочеться продати його, а іноді здається, що я маю зберегти його заради мами. Може, відремонтую. Зроблю гарним і привозитиму туди дітей, розповідатиму їм про нашу родину.
— Мені подобається ця думка, — усміхнувся Микола.
— А решту я інвестую — покладу на ощадний рахунок, вкладу в надійні фонди.
Олена знову заговорила про синів:
— Хочу заздалегідь забезпечити Сашкові й Вані оплату навчання в університеті. Щоб їм не довелося пройти через те, через що пройшла я.
— Ти чудова мама, Олено.
Вона усміхнулася у відповідь, але неспокій залишився. Гроші вже були на рахунку, а доля будинку ще не вирішена. Не давали спокою Тарас і невідомий, який намагався проникнути всередину вночі. Із цим Олені ще належало розібратися.
Наступного дня вона купила автобусні квитки назад до містечка. Микола намагався її зупинити:
— Олено, повертатися небезпечно. Тепер тобі немає чого ризикувати. Ти можеш продати будинок, не приїжджаючи туди, і більше не повертатися.
— Розумію. Але мені потрібно поїхати. Хочу закрити цей розділ свого життя як слід.
У суботу вранці Олена була в містечку. На таксі вона вирушила просто до місцевого відділення поліції й попросила зустрічі зі слідчим. Чоловік середніх років, із густими вусами, вислухав її розповідь про нічну спробу проникнення й прийняв заяву.
— Ви когось підозрюєте?
— Можливо, це Тарас, мій сусід. Він постійно цікавився будинком.
Слідчий записав і це.
— Сходжу до нього, поговорю. Ще попрошу, щоб патруль проїжджав вашою вулицею.
Подякувавши йому, Олена вийшла з відділення. Тепер вона почувалася безпечніше й попрямувала до будинку.
Там нічого не змінилося від її від’їзду: замкнені двері, тиша, спогади. Олена зайшла й розчинила вікна, впускаючи сонячне світло. Діти пішли гратися на подвір’я, а вона підійшла до своєї колишньої спальні.
Шафа й далі затуляла отвір у стіні. Олена відсунула її, подивилася на отвір, що відкрився, і торкнулася пальцями країв цеглин.
— Дякую, мамо, — прошепотіла вона. — Тепер я розумію. Я тебе прощаю.
Наче величезний тягар спав із її плечей. Заплющивши очі, Олена відчула спокій, якого не знала багато років.
Удень біля дверей з’явився Тарас. Поруч із ним стояв слідчий.
— Олено, він хоче перед вами вибачитися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.