Життя без прикрасО другій ночі її розбудив скрип із подвір’я — наче хтось намагався відчинити задні двері. Олена тихо підвелася. Серце калатало, поки вона брала держак швабри, що стояв біля стіни, і повільно йшла на кухню, звідки долинав звук.
Двері рухалися. Ззовні їх намагалися зламати.
— Іди геть! — крикнула Олена щосили, глибоко вдихнувши. — Я вже викликала поліцію!
Скрип урвався одразу. На подвір’ї затупотіли квапливі кроки, приминаючи високу траву; вони віддалялися, доки все не стихло.
Олена перевірила й замкнула всі вікна та двері. Задні двері підперла стільцем. До світанку вона більше не склепила очей, так і тримала в руках держак.
Уранці чекати й з’ясовувати, хто приходив уночі, вона не збиралася. Треба було якнайшвидше поїхати. На світанку Олена розбудила сонних хлопчиків, наділа рюкзак із камінням і вийшла з дому.
Автобус до великого міста вирушав о сьомій ранку. За п’ятнадцять хвилин до відправлення вона дісталася автовокзалу, захекавшись; Ваня лежав у візочку, сонний Сашко тримав її за руку. Важкий рюкзак тиснув на спину. Олена міцно притримувала його, наче будь-якої миті хтось міг вихопити знахідку.
У черзі по квитки вона раз у раз озиралася, перевіряючи, чи ніхто за нею не стежить. Нікого підозрілого не помітила, але відчуття небезпеки залишилося. На квитки пішов невеликий залишок грошей, після купівлі в кишені дзвеніли тільки дрібні монети.
Якщо каміння виявиться нічого не вартим, їй зовсім не буде за що жити. Зараз, однак, думати про це вона не могла. Треба було зберегти віру в знахідку.
В автобусі було вільно. Олена пройшла в самий кінець, подалі від інших пасажирів, поставила рюкзак між ногами й міцно тримала його. Сашко поклав голову їй на коліна й знову заснув. Ваня попив молока й теж заснув.
Коли автобус рушив, Олена прихилилася головою до вікна й ненадовго заплющила очі. Втома була і тілесною, і душевною. За дві останні ночі, найнапруженіші в її житті, вона знайшла скарб, дізналася сімейну правду й ледь не пережила вторгнення в дім. Вона була впевнена, що за нею стежать. Усе сталося надто швидко, вона не встигала осмислити пережите.
Майже через три години автобус прибув на міський автовокзал. Олена дістала телефон і написала Миколі: «Я приїхала».
Він відповів одразу: «Добре, гемолог уже чекає на тебе. Зараз надішлю адресу. Це в центрі, біля площі. Дістанешся?»
«Так, дістануся», — написала Олена.
Вона викликала таксі через застосунок. Грошей на поїздку не було, але йти вулицями з хлопчиками та рюкзаком вона не могла. Через десять хвилин під’їхала машина. Молодий водій у кепці допоміг прибрати візочок у багажник і ні про що не розпитував.
Ще через двадцять хвилин вони опинилися біля старовинної елегантної будівлі в центрі. На першому поверсі висіла невелика табличка: «Бондар і партнери, гемологія та консалтинг щодо мінералів». Олена оплатила поїздку кредитною карткою, хоча ліміт на ній уже був вичерпаний, і ввійшла разом із дітьми.
За невеликою, вишукано оформленою стійкою реєстрації сиділа секретарка в окулярах. Білі стіни, декоративні рослини; жінка зустріла Олену звичною діловою усмішкою.
— Ви Олена?
— Так.
— На вас чекає доктор Віктор. Піднімайтеся на другий поверх, кабінет 203.
Сходи далися Олені нелегко: Ваню довелося нести на руках, а Сашко піднімався сам, долаючи сходинку за сходинкою. Двері кабінету 203 були прочинені. Вона неголосно постукала.
— Заходьте, — запросив спокійний, ввічливий голос.
Олена штовхнула двері. Кабінет поєднував у собі офіс і лабораторію: великий дерев’яний стіл, книжки на полицях, а збоку — незнайомі їй прилади. Серед них вона розгледіла мікроскопи, великі лупи, точні ваги та спеціальні лампи.
Чоловік за столом був геть сивий, на вигляд років шістдесят, в окулярах, класичній сорочці та краватці. Коли вона з’явилася, він підвівся й простягнув руку.
— Олено, добрий день. Я Віктор Матвійович. Микола розповідав мені про вас. Радий, що ви приїхали.
Вона потиснула йому руку. Напруження трохи відпустило: ця людина здавалася їй надійною.
— Дякую, що погодилися мене прийняти, Вікторе Матвійовичу.
— Сідайте, будь ласка, — сказав він, указавши на зручний стілець.
Сашко вмостився на підлозі з плюшевим ведмедиком. Ваня все ще спав у матері на руках. Віктор Матвійович знову сів за стіл, зчепив пальці й уважно подивився на Олену.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.