Заяву подали того ж дня. Ірина допомогла послідовно викласти обставини й додати копії документів, фотографії роздруківок, відомості про банк і кадри з флешки. Молодий слідчий у пом’ятому піджаку спершу слухав із втомленою ввічливістю, але, побачивши нотаріальну згоду, випростався й почав ставити точні запитання.
Він пояснив, що підпис скерують на експертизу, нотаріуса перевірять, а Богдана викличуть для надання свідчень. Якщо документ виготовлено без участі власниці, справа стосується підроблення й можливого шахрайства. Оксана розписалася під заявою й вийшла на вулицю.
На сходах вона зупинилася, не розуміючи, скільки минуло часу — кілька секунд чи ціла хвилина. Дорогою рухалися машини, жінка з візочком обійшла її краєм тротуару, з кафе навпроти тягло смаженою цибулею. Світ жив звичайним понеділком, хоча сама Оксана все ще не відчувала під ногами твердої поверхні.
Ірина стала поруч і не почала говорити порожніх утішань.
— Ти все робиш правильно.
Цього виявилося досить.
Надвечір Оксана повернулася додому. Богдан сидів на дивані й дивився щось у телефоні. Він запитав, де вона провела день. Дружина відповіла, що була в Ірини й займалася справами. Чоловік спокійно кивнув і знову втупився в екран.
Їй довелося пройти повз нього, не пришвидшуючи кроку й не виказуючи себе поглядом. Ще недавно Оксана розповіла б чоловікові про будь-яку неприємність одразу, чекаючи підтримки. Тепер кожне слово могло попередити його й дати час знищити папери або вигадати нову версію. Мовчання здавалося неприродним, але вперше воно захищало її, а не його.
Оксана пішла на кухню з майже нереальним відчуттям. За стіною перебувала людина, яка намагалася позбавити її житла, а поводилася як звичайний чоловік після звичайного робочого дня. Вона поставила чайник, налила окріп у чашку і лише потім помітила, що забула покласти пакетик.
За два дні Богданові зателефонували з поліції. Оксана була на роботі й не бачила його першої реакції. Увечері він зустрів її просто в передпокої — блідий, неголений, із темними тінями під очима.
— Мене викликають на допит. Ти щось про це знаєш?
Вона поставила сумку на підлогу, зняла куртку, акуратно повісила на гачок і лише після цього подивилася йому в обличчя.
— Так. Заяву подала я.
Богдан відкрив рота, але кілька секунд не міг дібрати слів. Потім заговорив швидко. Назвав те, що відбувається, помилкою, непорозумінням, спробою невідомих людей його підставити. Пообіцяв усе пояснити, хоча Оксана ні про що не питала.
— Поясниш слідчому.
Вона пішла на кухню. Богдан рушив за нею, і його мова ставала дедалі гучнішою й плутанішою. Він заперечував існування згоди, стверджував, що не знає жодних документів, обурювався тим, що дружина звернулася до сторонніх. Оксана ввімкнула чайник, дістала чашку й цього разу відразу поклала пакетик.
— Ти розумієш, що робиш? — зірвався Богдан. — Ти сама руйнуєш нашу сім’ю!
Оксана обернулася. Голос залишався таким самим спокійним, яким вона зачитувала фінансові підсумки на робочих нарадах.
— Сім’ю зруйнував ти. Я лише передала документи тим, хто має в них розібратися.
Богдан замовк і подивився на неї так, ніби бачив незнайому людину. Потім різко розвернувся, пішов до кімнати, а за пів години грюкнув вхідними дверима. Повернувся пізно й ліг на дивані. Після цього подружжя майже не розмовляло, чекаючи, що покаже перевірка підпису і що розповість нотаріус…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
