Запитання вдарило в груди. Я згадала його слова про інше життя, його погляд, підпис під розлученням, листа, якого ще не бачила, але ніби вже відчувала.
— Не знаю, — сказала я. — Боюся, що так.
Уночі я знову не спала. Перед очима спливали перші роки з Назаром. Він тоді був іншим — або мені здавалося, що іншим. Коли я хворіла з високою температурою, він дві ночі сидів поруч, міняв мокрі рушники, приносив воду. Одного разу я затрималася на роботі під зливою, а він майже дві години чекав біля входу, щоб відвезти мене додому. Ці спогади не були фальшивими. Просто потім поруч із ними виросло те, що неможливо виправдати.
Уранці прийшло повідомлення з незнайомого номера:
«Приїжджай на порожній пляж біля старої дороги сама, якщо хочеш побачити Назара востаннє».
Батько відразу помітив, як я зблідла.
— Що там?
Я показала телефон. Мама схопилася.
— Навіть не думай їхати!
Але я вже набирала Ярослава Сергійовича. Він вислухав і сказав:
— Ми поїдемо з вами. Але ви будете виконувати інструкції.
За годину ми зупинилися біля безлюдного берега. Погода була сіра, вітер сильний, хвилі з шумом били в бетонні брили. Поруч ремонтували дорогу, тому людей майже не було. Вдалині, на хвилеломі, сиділа людина в чорній куртці.
Назар.
Я вийшла з машини. Ярослав Сергійович зупинив мене.
— Не підходьте надто близько.
Я кивнула, але все одно пішла вперед. Ноги тремтіли. Вітер бив в обличчя, волосся лізло в очі.
— Назаре.
Він озирнувся. Обличчя було сіре, змарніле. Рана, біль, безсоння і провина зробили його майже невпізнанним.
— Ти прийшла, — сказав він слабо.
— Навіщо ти мене покликав?
Він подивився на море.
— Хотів вибачитися востаннє.
— Ці слова вже нічого не виправлять.
— Знаю.
Вітер рвав його голос.
— Але якщо не скажу, не зможу спокійно піти.
Я зробила крок уперед.
— Не кажи так.
Він сумно всміхнувся.
— Я втомився, Олеся.
— Поїхали з ними. Ти маєш жити й відповідати за те, що зробив.
— Я вже відповідаю.
— Ні. Це не відповідь.
Він довго дивився на мене.
— Ти колись думала, що було б, якби ти тоді нічого не дізналася?
Я мовчала.
— Я б і далі жив боягузом. Робив би вигляд, що нічого не відбувається. Переконував би себе, що якщо особисто не торкаюся, то ще не став таким, як вони.
По його обличчю текли сльози.
— Але я був гірший. Бо знав. І стояв поруч.
У мене стиснуло горло…
