— Назаре, досить.
— Ні. Дай договорити. Коли Руслан приставив до мене пістолет на складі, я вперше зрозумів, що таке безпорадність. І тоді зрозумів, що ти жила з цим відчуттям усі ці місяці. З моєї вини.
Сирена почулася вдалині. Назар повернув голову, потім знову подивився на мене.
— Якби можна було повернутися, я б вибрав бідність, ганьбу, що завгодно. Тільки не той дім. Не той стіл. Не ті двері.
Я плакала. Я вже не кохала його як чоловіка, але в ньому лишалася людина, з якою були пов’язані моя молодість, мої надії, роки життя. Повністю відрізати це виявилося неможливо.
Він дістав із кишені конверт і простягнув мені.
— Тут рахунки. І всі гроші, які я отримав від батька. Передай постраждалим. Нехай хоч це буде правильно.
— Назаре, не роби цього.
Він відступив до краю.
— Уперше я хочу вчинити не як боягуз.
— Назаре!
Я кинулася вперед, але він уже розтиснув руки й ступив назад.
Мій крик потонув у вітрі. Я вдарилася колінами об холодний бетон, підповзла до краю й побачила тільки скажену воду, білу піну й темне каміння. Його вже не було видно.
Позаду бігли люди. Ярослав Сергійович схопив мене за плечі, хтось викликав рятувальників, хтось кричав у рацію. А я дивилася вниз і не могла навіть плакати. Усередині знову була та сама порожнеча, тільки тепер у ній звучав шум моря.
За годину тіло Назара знайшли неподалік від берега, між камінням. Коли його підняли, приїхала Галина Степанівна. Вона побачила сина й знепритомніла просто на мокрому піску.
У той момент я зрозуміла, що за зло іноді платять не лише в’язницею, не лише грошима й ганьбою. Іноді розплата проходить через життя тих, кого ще недавно називали рідними.
Похорон Назара був тихий. Не було тих важливих людей, які раніше приходили до їхнього дому, тиснули руку Богданові Романовичу, говорили про проєкти й перспективи. Не було гучних промов. Лише кілька родичів, запах ладану, плач Галини Степанівни і фотографія Назара, на якій він ще усміхався так, ніби попереду в нього звичайне життя.
Я прийшла. Не як дружина. Не як людина, що пробачила. Я прийшла попрощатися з частиною свого життя, яка померла раніше за нього, але все ще боліла в мені.
Галина Степанівна сиділа поруч із фотографією сина. Волосся в неї за ці тижні помітно посивіло. Побачивши мене, вона тихо сказала:
— Олеся.
Я сіла поруч. Ми довго мовчали. Будь-які слова були б зайвими.
Потім вона простягнула мені маленьку дерев’яну шкатулку.
— Він залишив для тебе.
Усередині лежала його обручка і складений лист. Я впізнала почерк одразу. Руки затремтіли, коли я розгорнула аркуш.
«Олеся, якщо ти читаєш це, значить, у мене не вистачило сміливості жити далі. Я знаю, що був боягузом. Найбільше я шкодую не про те, що одного разу оступився, а про те, що, зрозумівши це, не зупинився відразу. Я думав, що якщо не чиню зла власними руками, у мене ще є шлях назад. Але мовчати, коли страждає людина, яку любиш, — теж жорстокість. Я не прошу прощення. Я тільки сподіваюся, що колись, згадуючи про мене, ти зможеш згадати не того, хто зачинив двері, а того, хто чекав на тебе під дощем біля роботи. Гроші віддай тим, кому ми завдали болю. А ти живи. Добре живи. Цього разу я відпускаю тебе по-справжньому».
Я дочитала, і сльози впали на папір. Буває, людина розуміє все надто пізно. І життя вже не дає їй часу виправити.
Після похорону Галина Степанівна продала дім і поїхала в тихе місце подалі від міста. Перед від’їздом вона попросила мене зустрітися. Ми сиділи в маленькому кафе біля автовокзалу. Вона стала зовсім худою, руки схожі на тонкі гілки, очі вицвілі.
— Я знаю, ти ніколи не забудеш, — сказала вона.
Я мовчала.
— Я теж.
Потім вона дістала ощадну книжку.
— Це мої особисті заощадження. Візьми.
Я відсунула її руку.
— Не треба.
Вона заплакала.
— Мені більше нічим спокутувати.
— Це не спокутується грошима…
