— перепитала Катерина.
— Так і сказав. Я ще пожартував: «Ти куди зібрався?» А він відповів: «Не туди, куди хочеться». Я вирішив, що в нього знову щось із братом. Він був нервовий. І Грім тоді ледь не кинувся на Тараса, коли той заходив.
Катерина повільно випросталася.
— Тарас був тут?
Мирон кивнув.
— Увечері, минулого четверга. Я піднімався, двері у вас були прочинені. Тарас сказав: «Підпиши, і всі спокійно лишаться живі». Остап відповів: «Не смій погрожувати мені в моєму домі». Я пішов, не хотів підслуховувати.
Катерина вчепилася в край столу.
— Чому ви мені не сказали?
— Я не зрозумів, наскільки це важливо. А потім… — Мирон опустив погляд. — Після смерті Тарас у дворі казав, що в Остапа серце давно слабке, що ви за ним не доглядали. Я подумав, може, сімейне. Не моє. Пробачте.
Катерина закрила обличчя руками.
Її накрив сором — не за себе, а за те, як легко чужа брехня стає спільною правдою. Сусіди, родичі, знайомі — всі знали Остапа роками. Усі бачили, який він упертий, як не любить лікарів, як приховує біль, як допомагає тим, хто потім забуває подякувати. Але варто було Тарасові сказати, що дружина «не догледіла», і люди почали підбирати спогади під цю версію: Катерина працювала допізна, іноді їздила до сестри, не завжди ходила з чоловіком по лікарях, дозволяла йому тягати сумки.
Ніхто не згадував, як вона ночами міряла йому тиск. Як ховала солоне. Як сварилася, коли він замість відпочинку йшов лагодити сусідський холодильник. Як він сердився: «Не перетворюй мене на руїну раніше часу».
Через два дні після похорону Тарас прийшов сам.
Катерина відчинила двері лише на ланцюжок. Грім стояв поруч, напружений, важкий, із піднятою мордою.
— Прибери пса, — сказав Тарас.
— Говори так.
Він швидко озирнувся на сходи.
— Катю, годі. Ти зараз залізеш туди, звідки потім не виберешся. Знайшли якусь розписку — і що? Гроші були сімейні. Остап сам допомагав. А ти зараз усе виставляєш так, ніби я ворог.
— А ти хто?
Тарас наблизився до щілини. Голос став нижчим.
— Ти остання, хто бачив його живим. Ти поїхала, він помер. У квартирі знайшли незрозумілі таблетки. Подумай, який це матиме вигляд, якщо справу почнуть копати всерйоз.
У Катерини похололи руки.
— Ти мене лякаєш?
— Я попереджаю. Поки ще можна домовитися без бруду. Ти не претендуєш на дачу. Квартиру поки не чіпаємо. Я забираю папери, які стосуються нашої сім’ї. І всі живуть спокійно.
Вона дивилася в його очі й раптом виразно зрозуміла: Тарас не просто злий. Він боїться. Усередині його впевненості з’явилася тріщина, і страх просочувався назовні.
— Іди.
— Катю…
