— Іди, поки я не подзвонила Вірі Литвин.
Ім’я слідчої спрацювало миттєво. Тарас сіпнувся, ніби його вдарили.
— Дурепа, — прошипів він. — Остап через тебе й загинув. Вічно лізла між нами.
Грім ударив передніми лапами в двері так, що ланцюжок різко брязнув. Тарас відступив.
— Псина ненормальна! — крикнув він уже зі сходів. — Її давно треба приспати!
Катерина зачинила двері, повернула замки й сповзла просто на підлогу в коридорі. Грім тикався носом їй у плече, скавчав, лизав мокре обличчя. Вона обійняла його за могутню шию й уперше після кладовища заплакала голосно, негарно, з хрипом, до болю в грудях.
Наступні тижні тяглися, як вузький коридор без вікон. Катерина ходила на допити, підписувала папери, передавала речі Остапа, знову і знову відповідала на ті самі запитання. Коли поїхала? Де була? Хто дзвонив? Що їв чоловік? Які ліки приймав? Чи сварилися вони? Чи був у нього конфлікт із братом? Кожне запитання впиналося в неї, навіть якщо його вимовляли спокійно.
Тарас теж ходив на допити. Але в коридорах уже не погрожував. Лише дивився повз, ніби Катерина була стіною.
Наталя одного разу зіткнулася з нею в нотаріуса й процідила:
— Ти ще пошкодуєш. Через тебе ми все втрачаємо.
Катерина подивилася на неї втомлено.
— Ви втратили Остапа. Чи це вже не рахується?
Наталя відкрила рота, але слова не вийшли. На секунду на її обличчі з’явилося щось справжнє — страх, утома, може, провина. Але вона швидко відвернулася, повернувши собі суху, жорстку маску.
Нотаріус, невисока жінка в окулярах, пояснила Катерині, що заповіт є і складений заздалегідь. Квартира й дача лишалися дружині. Тарасові — старий батьківський набір інструментів і лист, який має бути розкритий після сорокового дня.
— Лист? — Катерина не відразу повірила.
— Так. Запечатаний конверт на зберіганні. Розкриття суворо після вказаного строку.
Тарас, почувши це, різко налився багрянцем.
— Що ще за лист?
Нотаріус підвела очі поверх окулярів.
— Той, який ваш брат передав особисто.
— Я маю право знати, що там!
— У встановлений строк дізнаєтеся.
Катерина вийшла з контори на ватяних ногах. Остап залишив листа. Отже, він справді готувався. Отже, остерігався брата сильніше, ніж казав їй. Отже, хотів захистити її — і все одно пішов розбиратися сам.
Удома вона знайшла в шафі його старий сірий светр. Той самий, який він надягав вечорами, коли в квартирі ставало прохолодно. Катерина довго сиділа з ним на підлозі спальні. Грім лежав поруч, поклавши морду на лапи. За стіною чужий телевізор бурмотів чуже життя. Вона гладила рукав і шепотіла:
— Чому ти мовчав, Остапе? Чому знову вирішив усе сам?
