— Нам треба серйозно поговорити, — сказала Марина, не чекаючи запрошення, і пройшла до кімнати.
Андрій увійшов слідом, винувато опустивши очі. Почалося все зі звичних доводів. Марина говорила про комунальні витрати, складне прибирання й мій вік, потім змалювала привабливу картину майбутнього: мені купують затишну однокімнатну квартиру неподалік, вони гасять значну частину боргу, оновлюють машину й нарешті можуть дозволити собі відпустку.
— Ми ж поруч будемо, — переконувала вона. — Якщо знадобиться допомога, одразу прийдемо. Вам стане спокійніше, нам — легше. Усі залишаться задоволені.
Ще недавно я взялася б виправдовуватися, намагаючись не образити їх різкою відмовою. Тепер за тонкою стінкою кухонної шухляди лежали слова Павла Коваля, і кожне міркування про вигідний продаж озивалося в мені глухим гнівом.
— Ні, — промовила я.
Марина замовкла, ніби не відразу зрозуміла коротку відповідь.
— Що значить «ні»? Ви ж самі бачите, що одній утримувати таку квартиру важко.
— Вона не продається. Ні зараз, ні потім.
У моєму голосі прозвучала незвична твердість. Марина розгубилася, а Андрій підвів голову.
— Мамо, що сталося? Ти сьогодні якась інша.
— Нічого, про що я готова зараз говорити. Я ухвалила остаточне рішення. Для вас це нерухомість, а для мене — пам’ять і обов’язок. Є речі, які не можна оцінити грошима.
Вони пішли спантеличені. Андрій затримався біля дверей, ніби хотів іще про щось запитати, але Марина потягла його за собою. Коли замок клацнув, я повернулася на кухню й дістала щоденник. Руки тремтіли вже не від переляку, а від нетерпіння й злості. Тепер мені конче треба було дізнатися все.
На кількох сторінках дата була обведена чорною рамкою. Рядки під нею різко відрізнялися від попередніх: літери збивалися, натиск ставав то сильним, то ледь помітним. Павло писав, що Євген зрадив його. Той оформив квартиру на власне ім’я, показав готові документи й з насмішкою заявив, що повернути гроші неможливо: розписок не було, а довести передачу готівки Павло не зможе.
Павло звертався по допомогу, намагався домогтися розгляду, ходив по різних установах, але всюди наштовхувався на байдужість і заздалегідь зачинені двері. Євген усе прорахував і почувався невразливим. Я читала, стискаючи край столу, і поступово розуміла: квартира, яку Марина так наполегливо пропонувала продати, справді була куплена на кошти батька Миколи, а потім відібрана в нього найближчим другом.
Залишалося головне питання: яким чином житло все ж повернулося Лідії та її синові? Микола казав мені, що мати отримала квартиру після зникнення чоловіка. Сам він або не знав справжньої історії, або все життя приховував її. Відповідь починалася на наступному аркуші…
