Вибиратися довелося повільно. Корені ковзали в долонях, земля обсипалася під взуттям, пекли лікті й коліна. Нагорі я відсапалася, зібрала вцілілі гриби, але колишньої радості вони вже не викликали. Зошит, світлини й фігурку я сховала під куртку. Холодний згорток ніби обпікав мене крізь тканину.
Удома я замкнула двері на обидва замки, поставила кошик у передпокої й сіла за кухонний стіл. За ним ми багато років вечеряли втрьох, обговорювали шкільні справи Андрія, будували плани, сперечалися й мирилися. Тепер на знайомій цераті лежало послання людини, чия доля залишалася білою плямою в житті мого чоловіка.
Спершу я розв’язала мотузку. На пожовклих фотографіях була молода Лідія, моя майбутня свекруха, якою я знала її лише з кількох старих знімків. Поруч стояв високий кремезний Павло з відкритою усмішкою, а на руках у нього сидів маленький Микола. Усі троє дивилися в об’єктив спокійно й щасливо, ще не відаючи, як скоро їхнє життя зруйнується.
Сльози застилали очі. Я відклала картки, розгорнула щоденник і почала читати. Павло робив записи не щодня, зате писав докладно. Перші сторінки були сповнені Лідією: їхнім знайомством, коханням, очікуванням дитини й захватом після народження сина. У кожному рядку відчувалася така ніжність, що версія про добровільну втечу відразу здалася мені немислимою.
Він розповідав, як вони мріяли про простору світлу квартиру й відкладали на неї будь-яку вільну суму. Заради маленького Миколи подружжя в чому собі відмовляло. Павло хотів, щоб хлопчик ріс у доброму домі, а Лідії більше не доводилося тіснитися й тривожитися про завтрашній день.
Сторінка за сторінкою втягувала мене в минуле родини, до якої я тоді ще не мала стосунку. Щасливі записи поступово ставали тривожнішими. Щораз частіше в них з’являвся Євген — товариш Павла з дитячих років. Вони росли поруч, разом прийшли працювати на завод, і Павло довіряв йому майже як рідному братові.
Євген мав славу людини підприємливої, умів домовлятися й запевняв, що допоможе купити відповідне житло без зайвої тяганини. Нарешті знайшлася простора трикімнатна квартира в новому будинку. Заради неї Павло й Лідія віддали всі заощадження й позичили решту в родичів. Оформленням мав зайнятися Євген, якому передали гроші готівкою.
Що ближче записи підходили до угоди, то дужче холонуло в мене всередині. Я вже знала квартиру, про яку писав Павло. Це був будинок, де виріс Микола, де потім дорослішав Андрій і де я сиділа зараз. Але щоденник іще не пояснював, якою ціною житло дісталося нашій родині.
Різкий дзвінок у двері змусив мене здригнутися. Я квапливо сховала зошит, світлини й дерев’яну пташку в кухонну шухляду. На порозі стояли Андрій із Мариною. По їхніх зосереджених обличчях одразу стало ясно: приїхали вони не просто навідати мене…
