Двері вагона зачинилися, відділяючи Ларису від лісового селища. Того самого ранку, двадцять четвертого грудня, годинник в обласному центрі показував пів на дев’яту.
Кабінет Андрія Петровича Бойка був заповнений тютюновим димом. Зазвичай увімкнений радіоприймач мовчав. Слідчий сидів за столом і масажував скроні, коли на апараті захищеного зв’язку засвітилася червона лампа.
Він зняв слухавку. «Прокуратура, Бойко».
«Доброго ранку, Андрію Петровичу», — відповів густий люб’язний голос. «Вас турбує начальник місцевого відділу Гончаренко Валерій Миколайович».
Бойко випростався. «Слухаю вас».
«Доповідаю про завершення перевірки. Слідчій Савченко надали всю документацію. Про порушення в роботі відділу вона не повідомила, претензій не мала».
«Де зараз Лариса Вікторівна?»
«Поїхала назад. Учора ввечері я особисто організував доправлення до станції та посадку на транзитний потяг. Зустрічайте свою працівницю. У нас усе спокійно».
«Зрозумів. Дякую за інформацію».
Андрій поклав слухавку без обвинувачень і погроз. Будь-яка різка реакція могла змусити Гончаренка знищити сліди або пришвидшити пошуки, якщо Лариса ще була жива. Але Бойко точно знав: майор бреше.
Він записав час дзвінка й дослівно відновив ключові фрази. Гончаренко наголосив, що особисто посадив слідчу в потяг, хоча не назвав номера потяга, вагона чи точного часу відправлення. Для досвідченого поліцейського така доповідь була підозріло порожньою. Майор повідомляв не подробиці, які можна перевірити, а заздалегідь підготовлене алібі.
Бойко змусив себе не телефонувати на станцію із загального апарата. Якщо лінію прослуховують або чергові пов’язані з місцевим відділом, запит покаже, що обласний центр уже сумнівається у версії Гончаренка. Спершу треба було отримати санкцію й підняти людей, здатних діяти без попередження.
Холодна нудота змішувалася з провиною. Саме Андрій підписав бланк відрядження, хоча й попереджав Ларису. Він знав, що вона поїде й без його схвалення, але тепер підпис здавався особистим дозволом убивцям забрати її. Перетворити це почуття на паніку означало втратити час; належало робити те саме, чого навчала Савченко, — розділити завдання на дії.
Напередодні пізно ввечері вдома задзвонив телефон. У такий час слідчого зазвичай турбували через терміновий виїзд або наказ керівництва. У слухавці тріщав міжміський зв’язок, а незнайома жінка говорила приглушеним шепотом.
Це була Олена Романенко. У руці вона тримала аркуш у клітинку з номером, який Лариса просунула під двері. Дочекавшись темряви, вдова пробралася до сусідки — єдиної людини в їхній частині будинку з робочим телефоном.
«Ваша слідча, жінка в окулярах, приходила до мене», — квапливо сказала Олена. «Запитувала про Миколу. Я прогнала її, бо злякалася за сина».
Кожне слово давалося вдові із зусиллям. Вона то стишувала голос до шепоту, то замовкала, почувши скрип у сусідній квартирі. Бойко не квапив її й не ставив одразу кілька запитань: розумів, що жінка може покласти слухавку після першого ж різкого звуку. Він лише просив називати те, що вона бачила на власні очі.
Олена зізналася, що весь вечір спостерігала з темного вікна. Після відходу Лариси біля будинку кілька разів проходили знайомі працівники, а згодом з’явилася службова машина. У селищі такий транспорт упізнавали за звуком двигуна й світлом фар, тому помилитися з напрямком було важко.
«Що сталося потім?»
«Увечері по неї приїхала службова машина. Сам Гончаренко сидів попереду, хоча зазвичай нікуди не їздить. Вони повезли її не на схід, до станції, а північною зимовою дорогою. Звідти люди не повертаються».
«Ви впевнені щодо напрямку?»
«Я бачила з вікна». Голос жінки зірвався. Потім вона вимовила слова, у яких страх поступився місцем люті: «Зупиніть їх усіх».
Зв’язок урвався. Цього дзвінка було досить, щоб бадьора ранкова доповідь Гончаренка прозвучала як зізнання. Майор не знав, що залишений під дверима номер відновив зв’язок між селищем та обласним центром.
Бойко розчавив сигарету. Якщо Савченко висадили на північній дорозі, шанси були мізерними, але діяти слід було так, ніби вона жива. Сам він не міг підняти озброєний підрозділ проти начальника районного відділу — потрібне було рішення керівництва.
Андрій схопив піджак, перевірив посвідчення у внутрішній кишені й вийшов у коридор. Йому треба було потрапити до заступника обласного прокурора Сергія Михайловича Ткаченка. Лише посадовець такого рівня міг санкціонувати негайну операцію.
Бойко ще не розумів, що найміцніша частина кругової поруки була не в далекому селищі. Вона починалася тут, за дорогими дверима управління, куди він тепер прямував по допомогу…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
