Поки Бойко йшов до кабінету керівництва, потяг віз Ларису на південь. Вона сиділа на нижній полиці старого вагона, притулившись до стіни. Опалення поволі повертало тілу гнучкість, колеса розмірено стукали на стиках, збільшуючи відстань між нею та мертвою лісосікою.
Фізичний порятунок іще не означав перемоги. Запис і зошит залишалися лише предметами, доки людина з повноваженнями не оформить їх і не віддасть наказ. Якщо обласна система пов’язана з Гончаренком, докази можуть зникнути вже в першому кабінеті.
Лариса навіть у вагоні не випускала з уваги внутрішню кишеню. Коли провідниця принесла чай, Савченко відмовилася повністю знімати пальто й лише розстебнула верхні ґудзики. Сон навалювався важкими хвилями, але вона не дозволяла собі поринути глибоко: поруч ходили незнайомі пасажири, двері на станціях відчинялися, і втратити пакунок тепер означало програти.
Вона подумки складала порядок доповіді. Спочатку замах і запис, потім походження зошита, свідчення Кравця, зв’язок із вісьмома закритими матеріалами. Емоції слід було залишити за дверима: що неймовірніша історія порятунку, то легше недоброзичливцю назвати її перебільшенням. Докази мали заговорити раніше, ніж розповідь про мороз.
Водночас Савченко подумки перебирала людей, яким можна довіряти. Бойко був надійним, але звернення лише до нього залишило б матеріали на звичайному відомчому маршруті. Рішення вимагало рівня, здатного негайно ізолювати місцевий відділ і не дати обласним покровителям попередити Гончаренка.
Наступного дня, двадцять п’ятого грудня, Лариса ввійшла до будівлі прокуратури. У коридорах пахло сургучем, папером і свіжою газетною фарбою. Діловоди переносили папки, із кабінетів долинали стукіт друкарських машинок і телефонні розмови. Звичайна службова метушня після нічного лісу здавалася декорацією надійного ладу.
Савченко йшла паркетом третього поверху. Підбори звучали твердо й рівно. Ніхто з колег не бачив, якою ціною їй давався кожен крок.
Обморожені ступні пульсували, суглоби погано згиналися, шкіру стерли жорсткі чоботи. Лариса приховувала кульгавість, тримаючи спину прямою. На обличчі залишався лише звичний вираз зосередженості.
Вона пройшла повз кабінет Андрія Бойка. Він був чесною людиною й уже намагався допомогти, але не мав повноважень негайно вдарити по всій структурі. Передача матеріалів через нього додала б іще одну ланку, а кожна ланка означала ризик витоку.
Ларисі був потрібен той, хто міг просто зараз підняти слідчу групу, забезпечити охорону доказів та ізолювати місцевих поліцейських. Тому вона попрямувала до масивних дверей у кінці коридору.
У приймальні секретарка спробувала повідомити, що Сергій Михайлович Ткаченко зайнятий. Савченко коротко кивнула й, не зупиняючись, відчинила двері.
Кабінет заступника обласного прокурора разюче відрізнявся від обшарпаних селищних будинків. Товстий килим приглушував кроки, оксамитові штори відтинали зимове світло, на столі з червоного дерева не лежало жодного випадкового паперу.
П’ятдесятичотирирічний Ткаченко сидів у глибокому шкіряному кріслі. Сивувате волосся було укладене бездоганно, імпортний костюм був ідеально допасований, біла сорочка й дорога темно-червона краватка завершували образ заможного керівника.
Солодкуватий аромат парфумів ударив Ларисі в обличчя. Після чистого морозного повітря цей запах здався особливо важким.
«Ларисо Вікторівно?» Ткаченко здивовано підняв брови. «Ви вже повернулися? Мені не надходило офіційного повідомлення з місцевого відділу».
«Начальник відділу Валерій Гончаренко зараз упевнений, що моє тіло лежить на дванадцятому кілометрі північної зимової дороги», — спокійно відповіла Савченко.
Вона не попросила дозволу сісти. Підійшла до столу, розстебнула пальто й дістала зібрані матеріали. На червоне дерево ліг потертий зошит Миколи Романенка, поруч тихо стукнув об стіл касетний диктофон.
Руки Ткаченка завмерли на підлокітниках. Його погляд зупинився на брудній клейонці, цілковито чужій серед дорогого канцелярського приладдя.
«Перевірку завершено, Сергію Михайловичу», — сказала Лариса протокольним тоном. «Вісім смертей не були виробничими подіями. Це послідовні вбивства заради приховування розкрадань, і матеріали дають змогу назвати організатора».
Вона поклала палець на клавішу диктофона. У кабінеті стало так тихо, що було чути слабке гудіння опалення. Зараз мало вирішитися головне питання: чи стане обласне керівництво частиною розслідування, чи останньою стіною, за якою Гончаренко ховає свою владу…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
