Документи стосувалися списання боєприпасів однією зі штурмових частин. За звітами виходило, що під час нещодавньої операції в гірській ущелині підрозділ витратив неймовірну кількість набоїв. Однак рапорти командирів і тривалість боїв не підтверджували цих цифр.
Десятки опечатаних ящиків зникли зі складів. На місцевому чорному ринку їх легко обмінювали на тверду валюту, дорогу техніку або товари. Потім ті самі боєприпаси поверталися в гори й летіли в молодих солдатів, які охороняли перевали.
Навпроти Лариси сидів начальник тилової служби — огрядний полковник із червоним обличчям і неспокійним поглядом. Піт стікав його скронями, кітель потемнів на спині. Слідство вважало його організатором каналу збуту.
Савченко спокійно розкладала порівняльні відомості й показувала підроблені підписи завідувачів складів. Вона не підвищувала голосу, і саме це дратувало полковника сильніше за пряме обвинувачення.
На одному аркуші кількість виданих ящиків не збігалася із залишком, на іншому підпис відповідального офіцера поставили в день, коли той перебував в іншому підрозділі. Кожна окрема невідповідність могла здаватися канцелярською помилкою. Разом вони утворювали маршрут зниклого боєкомплекту. Лариса викладала документи послідовно, не залишаючи співрозмовникові зручної можливості списати все на хаос воєнного часу.
Полковник спершу намагався сміятися, потім посилався на терміновість операцій і плутанину. Коли ці пояснення зіткнулися з датами й номерами, усмішка зникла. Він зрозумів, що перед ним не штабна жінка, яку можна приголомшити гучним голосом, а слідча, яка заздалегідь перевірила кожен рядок.
У наметі було задушливо, піт стікав і в Лариси, пил забивався під комір форми. Але фізичний дискомфорт допомагав їй бачити реакцію навпроти без емоційного туману. Що ближче документи підводили до прямого обвинувачення, то частіше рука полковника опинялася біля ременя.
«Ви розумієте, куди лізете, капітане?» — запитав він, витираючи чоло брудною хусткою. «Тут іде війна. Люди гинуть щодня, майно списують тоннами. А ви вчепилися в якісь залізні ящики. Зі штабу життя здається простішим».
«Я перевіряю не ящики, а арифметику», — відповіла Лариса. «Двадцять тисяч набоїв не могли згоріти в бронемашині, яка того дня не залишала парку. Боєкомплект продано противникові. Це державна зрада, і покарання ви знаєте».
Полковник припинив обмахуватися хусткою. Кілька секунд він дивився на жінку, потім повільно розстебнув кобуру.
У наметі вони були вдвох. Зовні ревіли двигуни транспортних гелікоптерів, гримів метал, перегукувалися солдати. Один постріл легко загубився б у постійному шумі бази.
Полковник вийняв пістолет, поклав на папери й накрив долонею. Дуло цілилося їй просто в груди.
«Тут багато чого списують на війну, дівчинко», — тихо сказав він. «Випадковий постріл під час чищення зброї. Куля, що прилетіла з-за периметра. Ти підпишеш, що порушень не виявлено, і повернешся додому. Не підпишеш — поїдеш туди в закритому металевому ящику».
Тієї миті все зайве зникло. Не лишилося спеки, звання, намету й гулу гелікоптерів — лише палець біля спускового гачка та людина, впевнена, що страх змусить закон відступити.
Лариса зрозуміла правило, яке згодом не раз рятувало їй життя. Внутрішній ворог небезпечніший за зовнішнього: він знає устрій системи, прикривається її формою й б’є туди, де захист здається надійним. Його головна зброя — не пістолет, а переконання, що жертва залишиться сама.
Якщо відвести погляд, почати виправдовуватися або показати паніку, хижак відчує перемогу ще до пострілу. Тоді він дотисне погрозою або справді натисне на спуск, бо буде впевнений у своїй владі.
Савченко не моргнула. Спочатку вона подивилася на темний отвір дула, потім перевела очі на обличчя полковника. Дихання залишилося рівним. Руки спокійно лежали на столі, хоча між ними та зброєю було менше метра.
Полковник чекав тремтіння, сліз, спроби покликати охорону. Нічого не відбувалося. Жінка, яку він збирався залякати одним жестом, розглядала його так, ніби вже заносила погрозу до протоколу.
За стінкою намету черговий гелікоптер набрав обертів, повітря здригнулося, і папери під долонею полковника заворушилися. Лариса акуратно склала пальці й трохи подалася вперед, не відповідаючи страхом на спрямований у неї пістолет…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
