«Якщо вирішите стріляти, стріляйте так, щоб не схибити», — промовила вона таким тоном, ніби диктувала звичайний висновок. «Бо якщо я виживу, до розкрадання додасться замах на слідчу під час виконання обов’язків».
Полковник сильніше стиснув руків’я, але Лариса продовжила: «А якщо вб’єте, відомості однаково залишаться. Копії вже лежать у сейфі слідчого відділу. Обирайте: тисніть на спуск або приберіть зброю й починайте писати зізнання».
П’ятнадцять секунд він шукав у її очах блеф. Крапля поту ковзнула червоною щокою, затрималася біля підборіддя й упала на стіл. За холодним поглядом не виявилося ані прохання, ані вагання.
Першим здався полковник. Він шумно видихнув, сховав пістолет і тремтячими пальцями потягнув до себе чистий аркуш. Не зброя перемогла його — відмова Лариси підкоритися звичному сценарію.
Лише коли кобуру знову застебнули, Савченко відчула, наскільки сильно нігті вп’ялися у власні долоні. Вона не дозволила собі ані полегшеного зітхання, ані різкого руху. Полковник мав до кінця вірити, що погроза не справила жодного враження. Лариса підсунула йому ручку й почала ставити короткі запитання про дати, склади та посередників, повертаючи сцену зі сфери особистого страху в межі слідчого протоколу.
Згодом колеги назвуть це витримкою. Насправді страх був — холодний, цілком тілесний. Але страх не зобов’язаний керувати вчинком. Його можна помітити, відокремити від рішення й використати як сигнал, що кожна наступна фраза має бути особливо точною. Саме ця навичка тепер, через чотири роки, штовхала її крізь сніг.
Спогад урвався від удару ялинової гілки по обличчю. Савченко знову побачила темний ліс. Волога на щоці миттєво застигла, а сорокаградусна спека зникла, залишивши по собі лише ту саму внутрішню твердість.
Гончаренко відрізнявся від тилового полковника лише способом убивства. Один поклав пістолет на папери, інший використав мороз і безлюдну дорогу. Обидва прикривалися посадою й розраховували, що жінка повірить у їхню абсолютну силу.
Але майор помилився, сприйнявши зовнішню непримітність за слабкість. У сніг він висадив людину, яка вже одного разу дивилася в спрямоване дуло й навчилася перетворювати страх на точну дію.
Лариса зупинилася перевести подих. Вона перебувала в лісі понад годину. Очі звикли розрізняти відтінки чорного, і попереду, за поваленим кедром, вона помітила дивно рівне заглиблення в снігу.
Спираючись на шорсткий стовбур, Савченко підійшла ближче й опустилася на коліно. Зняла рукавичку, торкнулася поверхні. Дві широкі паралельні смуги розділяв гребінь щільного снігу, по краях зберігся зубчастий малюнок.
Це були не колеса й не сліди тварин. Тут проїхав важкий снігохід. Краї встигли обмерзнути, отже, машина з’явилася кілька днів тому. Гусениця просіла глибоко — снігохід їхав із вантажем або тягнув сани.
Людський слід далеко від офіційних доріг змінював становище. Насамперед він давав тверду поверхню: ущільненою смугою можна було йти без постійного провалювання в замети. Це заощаджувало сили.
Крім того, такий шлях неодмінно сполучав дві точки, якими користувалися люди: лісосіку, промисловий зимівник або залізничну гілку. Слід перетинав її напрямок і йшов по діагоналі.
Лариса знову знайшла Полярну зорю. Гусенична колія вела на північний схід — саме туди, куди вона розраховувала йти за картою. Цей збіг був єдиним подарунком тієї ночі.
Перш ніж обрати бік, вона уважно роздивилася заглибини. З одного боку гребінь снігу був трохи сильніше прим’ятий, там само на повороті залишилася осипана крихта насту. За цими ознаками можна було визначити напрямок останнього руху машини. Але для Лариси важливіше було не йти за снігоходом як таким, а зберегти загальний курс до промислових ділянок, які вона пам’ятала з карти.
Ризик існував в обох напрямках. Слід міг привести до людей Гончаренка або на занедбаний майданчик, де не залишилося укриття. Однак іти далі цілиною означало гарантовано витратити сили ще до світанку. Імовірність небезпечної зустрічі була меншою за ймовірність смерті в пухкому снігу, і Савченко обрала тверду колію.
Вона підвелася не одразу. Варто було випростатися, як перед очима попливли темні плями, а серце забилося нерівно. Лариса кілька секунд трималася за кедр, дочекалася, поки зір проясниться, і лише тоді перенесла ногу на ущільнену смугу. Перші десять кроків вона перевіряла кожен відбиток, боячись, що крижана кірка проломиться й знову затягне ногу до коліна.
Слід справді тримав. Швидкість майже подвоїлася, дихання стало рівнішим, але полегшення було відносним. Щільний сніг жорстко віддавав болем у промерзлі ступні, а одноманітна пряма лінія присипляла увагу. Тепер головною небезпекою ставала не витрата сил на замети, а непомітне згасання свідомості.
Вона натягнула рукавичку, перевірила диктофон під одягом і стала на щільний слід. Перші кроки далися легше, потім тіло звикло до нового ритму.
Але за три години рятівна смуга перетворилася на нескінченну крижану стрічку. Годинник під рукавом показував четверту ранку двадцять четвертого грудня. У глибині лісу температура впала до мінус двадцяти семи, а відстань до будь-якого людського житла залишалася невідомою…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
