Коли Лариса знову ввійшла до кабінету начальника, годинник показував рівно шосту вечора. За вікнами давно запанувала непроглядна зимова ніч. У кімнаті й далі пахло міцним чаєм, але від ранкової привітності Гончаренка не лишилося нічого.
Змінилося навіть світло. Вранці горіли всі плафони, створюючи відчуття відкритого службового прийому. Тепер темряву розрізала лише настільна лампа під зеленим абажуром. Вона освітлювала край полірованого столу, порожню картонну папку й важкі руки майора. Решта кабінету потонула в густій тіні.
До запаху чаю домішувався застояний дим. Переповнена недопалками попільничка стояла біля ліктя господаря. Поки Лариса ходила селищем, він курив одну сигарету за іншою й чекав на доповідь Ковальчука.
Вона розстебнула пальто, але без запрошення не сіла. Зупинилася за три кроки від столу, тримаючи папку біля стегна. Їй не потрібне було підтвердження: бригадир уже повідомив, що обласна слідча побачила лісосіку й відкрито назвала завантаження незаконним.
Гончаренко довго дивився на неї з-під лоба. Добродушні ямочки зникли, обличчя стало нерухомим і важким. Під цим поглядом м’язи вздовж хребта Лариси стягнулися болючим вузлом — тіло готувалося до нападу, хоча розум і далі зберігав холодну ясність.
«Ви порушили наше негласне порозуміння, Ларисо Вікторівно», — нарешті майже лагідно промовив майор. Тихий голос звучав небезпечніше за крик. «Я надав вам місце для роботи, дозволив працювати з архівом, показав усі матеріали. А ви без дозволу вирушили на виробничий об’єкт, де сторонній людині легко постраждати».
«Я встановлюю фактичні обставини, Валерію Миколайовичу. Ваші папери не відповідають тому, що відбувається на виробництві. На лісосіці завантажують деревину без обліку й документів».
«Забудьте про ліс». Гончаренко перебив її, не підвищуючи тону. «Ви не ревізор і не господарський контролер. Вас прислали через нещасні випадки».
Він сперся кулаками на стіл і повільно підвівся. Огрядна постать заступила частину зеленого світла. «А подій тут вистачає. Місця суворі, ліс великий. Незнайома людина зверне не на ту стежку, перечепиться біля вирубки, засне в заметі — і шукай її потім до весни. Особливо якщо ця людина пхає носа туди, де нічого не розуміє».
Формально він розповідав про небезпеку місцевості. Насправді — заздалегідь описував її смерть так, щоб жодне речення не можна було долучити як пряму погрозу.
Лариса чула, як точно майор добирає слова. Він не назвав ані її прізвища у зв’язку з можливим зникненням, ані конкретного наказу, ані виконавця. За роки служби Гончаренко навчився перетворювати погрозу на безособову довідку про погоду й місцеві умови. Якби в кабінеті сидів випадковий свідок, він міг би потім упевнено сказати, що начальник лише дбайливо попереджав приїжджу про зимові небезпеки.
Але змінена обстановка говорила виразніше за слова. Вимкнене верхнє світло, зачинені двері, порожня папка під руками й попільничка, наповнена за кілька годин, були частинами підготовленої розмови. Гончаренко вже не збирався переконувати її поїхати добровільно. Тепер він з’ясовував, чи встигла вона передати відомості назовні й чи можна позбутися проблеми без наслідків.
Лариса свідомо не згадала ані вдову, ані фельдшера. Будь-яке ім’я могло стати для цих людей вироком. Вона говорила лише про те, що бачила на власні очі на відкритому майданчику, і спостерігала, яка подробиця змусить господаря втратити спокій. Коли вона згадала документи, його пальці ледь помітно розійшлися на стільниці, але обличчя залишилося кам’яним.
«Мені потрібно зв’язатися з обласним управлінням», — сказала Лариса, пропустивши попередження повз вуха. Вона підійшла до чорного телефонного апарата. «Я зобов’язана доповісти керівництву про виявлені порушення».
Долоня Гончаренка опустилася на диск раніше, ніж її пальці торкнулися слухавки. Широка кисть повністю накрила номеронабирач.
«Лінію обірвано. Мороз, старі дроти. Може, полагодять за тиждень, а може, навесні».
Лариса прибрала руку. Останній видимий вихід із селища закрився. Вона не мала зброї, рації та машини. У будівлі перебували озброєні люди, чия служба й безпека залежали від одного начальника.
«Тоді я достроково припиняю перевірку. Нічний потяг проходить через місцеву станцію. Я повернуся до обласного центру й підготую звіт там».
До потяга залишалося менше шести годин. Настінний годинник відлічував їх із рівною безпристрасністю, перетворюючи кожне клацання на частину зворотного відліку. Увесь цей час їй доведеться залишатися серед людей, які вже розуміли, скільки вона побачила.
Гончаренко забрав долоню з телефона й попрямував до вмонтованого в стіну сейфа. З кишені він дістав в’язку ключів. Метал заскреготів у замку, майже як збройовий затвор.
Майор відчинив важкі дверцята, вийняв табельний пістолет у кобурі й спокійно пристебнув його до портупеї. Він робив це неквапливо, дозволяючи Ларисі роздивитися кожен рух.
«Нічний потяг — розумне рішення», — протягнув він, затягуючи ремінець. «У великому місті вам справді буде спокійніше. Тутешній клімат надто суворий для такої тендітної жінки». Потім майор повернувся, і на його щоках знову з’явилися ямочки, тепер схожі не на усмішку, а на сліди хижого вищиру…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
