«Є лише невелика складність», — продовжив Гончаренко. «До станції п’ятнадцять кілометрів. Автобус сьогодні не піде: пального немає, водій раптово захворів. Пішки в такий мороз ви не дійдете. Десь посередині сили скінчаться».
Лариса мовчала, перебираючи варіанти. Вийти самій і рушити дорогою означало дати Ковальчукові зручне місце для нападу. Сховатися в місцевих жителів було неможливо: фельдшер і вдова виразно показали, що ніхто не відчинить двері людині, яку шукає тутешній господар. Залишитися у відділку до ранку — добровільно замкнутися поруч із майбутніми вбивцями.
«Я зобов’язаний дбати про безпеку тих, хто приїздить із перевіркою», — з удаваною турботливістю сказав майор. «Тому дам службову машину й двох надійних працівників. Доправимо просто до потяга, у теплі та без пригод. Збирайте речі, незабаром поїдемо».
Це не було пропозицією. Рішення вже ухвалили за неї.
Убивати обласну слідчу в будівлі було надто ризиковано. Тут залишалися чергові, затримані, випадкові відвідувачі, сліди й журнали. Гончаренко був злочинцем, але зберіг звички досвідченого поліцейського: він надавав перевагу подіям, які самі пояснювали смерть.
Безлюдна дорога в зимовому лісі за мінус двадцяти чотирьох підходила ідеально. Людину висаджують далеко від житла, а навесні знаходять замерзле тіло — якщо взагалі знаходять. Експертиза підтвердить переохолодження, документи розкажуть про слідчу, яка випадково заблукала, і ні на чиїх руках не залишиться крові.
Лариса знала, що обіцяний транспорт не привезе її на перон. Їй пропонували сісти у власний катафалк. І все ж поїздка залишалася єдиним шансом покинути будівлю, де Гончаренко контролював кожні двері.
У лісі з’являлися змінні: темрява, рельєф, випадкова техніка, можливість сховатися. Тут змінних не було. Відмова могла змусити майора діяти негайно й грубіше.
Вона оцінювала не ймовірність порятунку — та залишалася мізерною, — а різницю між двома майже безнадійними варіантами. У будівлі в неї могли відібрати папку, обшукати, замкнути й заднім числом оформити будь-яке пояснення. У машині доведеться сидіти поруч з озброєними людьми, зате рух порушить звичне співвідношення сил. Навіть кілька секунд поза їхнім повним контролем могли стати тією шпариною, крізь яку проходить життя.
Лариса згадала топографічну карту, яку вивчала перед поїздкою. На північ від дороги тягнулися старі промислові ділянки, а далі пролягали лісові маршрути. Вона не знала, куди саме її повезуть, але вже розуміла: якщо вдасться залишитися самій і зберегти здатність рухатися, орієнтири в неї будуть. Гончаренко про це не здогадувався, бо вважав міську жінку нездатною відрізнити північ від півдня без вказівника.
Згоду треба було висловити так, щоб жоден м’яз не виказав розрахунку. Савченко дозволила плечам трохи опуститися й удала, ніби пропозиція службової машини справді позбавила її останньої тривоги. Нехай майор бачить покору, а не підготовку до боротьби.
Савченко ледь помітно вдихнула, випростала й без того рівну спину. «Дякую за допомогу, Валерію Миколайовичу. Машина справді розв’яже проблему».
Гончаренко хмикнув. Для нього її ввічливість означала покірність. Він поплескав долонею по кобурі. «От і домовилися. Транспорт уже біля ґанку. Швидко прокатаємося».
О десятій годині п’ятнадцять хвилин стара службова машина з бортовим номером 4012 зірвалася з місця. Ресори важко застогнали на мерзлих вибоїнах. Селище зникло за спиною, і чорна ніч двадцять третього грудня поглинула останні вікна.
У салоні світилися лише зеленкуваті шкали приладів. Лариса сиділа ззаду. Ліворуч до неї майже впритул притиснувся огрядний оперативник у бушлаті; від нього пахло потом і зброярським мастилом. Другий працівник вів машину, грубо смикаючи важіль передач.
Гончаренко влаштувався попереду й повернувся до пасажирки впівоберта, поклавши руку на спинку сидіння. Пічка видувала сухий жар. До нього домішувалися кислий дух алкоголю й тютюновий дим, роблячи повітря важким.
Панель деренчала на кожній ямі й наче відміряла чужі секунди. Лариса подумки звіряла дорогу з картою: кілька хвилин прямо, потім вигин біля замерзлого озера. Станція була далі на схід, приблизно за дванадцять кілометрів.
У світлі фар виникла розвилка. Засніжений покажчик ледве читався. Пряма колія вела до залізниці, ліва повертала на північ, до старих вирубок і занедбаних зимових доріг.
Водій не вагався. Він перемкнувся на нижчу передачу й різко викрутив кермо ліворуч. Машина зійшла з основної дороги, проломила незайманий наст і рушила поміж темних сосен.
Рятівна станція залишилася позаду. Лариса не здригнулася й не запитала, куди вони їдуть. Будь-яке перелякане питання дало б майорові задоволення господаря становища й змусило б його насторожитися. Натомість її права рука почала повільно рухатися під полою пальта…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
