На повороті кузов нахилився, і цей рух допоміг приховати жест Лариси. Міліметр за міліметром вона просунула долоню під сірий драп, потім під край вовняного жакета. У внутрішній кишені лежав касетний диктофон, заздалегідь притиснутий ближче до тіла.
Пальці до болю стиснули ребристий корпус. Рука терпла в незручному положенні, але Савченко й далі шукала потрібну клавішу. Пучка великого пальця лягла на виступ — одне коротке натискання, і слабке клацання розчинилося в ревінні двигуна.
Магнітна стрічка рушила. Тепер кожне слово в салоні переставало бути погрозою, висловленою без свідків, і ставало свідченням.
«Ми проїхали поворот до станції, Валерію Миколайовичу», — рівно сказала Лариса. Тон був службовим, ніби вона фіксувала помилку в протоколі. «Залізниця залишилася далі на схід».
Гончаренко тихо засміявся. Сміх прозвучав самовдоволено й вільно: приховувати щось від людини, яку він уже вважав мертвою, більше не було потреби.
«Карти, виходить, вивчили? У місті звикли, що папір, печатка й наказ щось вирішують. Тут ваші карти не допоможуть. У лісі свої правила, і посади тут нічого не варті».
Лариса мовчала, даючи йому заповнити тишу. Самовдоволеній людині важко зупинитися, коли вона впевнена у власній безкарності. Диктофон під її долонею ледь помітно вібрував.
Вона стежила не лише за словами, а й за якістю запису. Ревіння двигуна було гучним, тому майора належало змусити говорити чіткіше й довше, не викликаючи підозри. Короткі запитання скеровували розмову: вони не містили нового обвинувачення, зате пропонували Гончаренкові підтвердити конкретний факт власним голосом.
Рука під пальтом поступово втрачала чутливість. Лариса боялася послабити натиск і випадково зупинити касету, але ще небезпечніше було поворухнутися надто помітно. Оперативник, який сидів поруч, під час кожного поштовху навалювався плечем, і їй доводилося використовувати гойдання машини, щоб змінювати положення пальців. Біль у зап’ястку став гострим, однак саме він допомагав зберігати зовнішній спокій.
Гончаренко сприймав мовчання за пригніченість. Він не бачив у ньому професійного прийому, який змушує допитуваного боротися з паузою й повідомляти більше, ніж той збирався. Що менше відповідала Савченко, то охочіше майор доводив їй масштаб власної влади.
«Дарма ви приїхали», — продовжив майор, закурюючи. Дим поповз тісним салоном. «Сиділи б в архіві, перебирали свої папірці. Але вам знадобилася правда, вісім прізвищ спокою не дали».
Він затягнувся й подивився на неї з відкритою зневагою. «Знаєте, чому ці люди опинилися під снігом? Спокійно працювати не вміли. Почали рахувати чуже: куди йде кругляк, чому немає зарплати, чого вагони їдуть без обліку».
«Микола Романенко теж рахував?» — коротко запитала Лариса, спрямовуючи його до потрібної теми.
«Цей виявився найхитрішим. Уявив себе рахівником, записував номери, обсяги, дати. Вирішив, що втече до області й усіх здасть. Не встиг».
Гончаренко прочинив кватирку й сплюнув назовні. До салону ввірвалася смуга крижаного повітря.
«Ковальчук пояснив йому, наскільки на лісосіці важлива обережність. Дерево важке, падає швидко. Людина й крикнути не встигає».
Майор не просто зізнавався — він вихвалявся устроєм своєї влади. Перед ним сиділа тиха жінка в окулярах, нездатна, на його думку, винести почуте за межі цієї дороги. Мертві не дають свідчень і не сперечаються з офіційною версією.
«Деревина йде ешелонами, розрахунки готівкою, покупці за кордоном», — заговорив він жорсткіше. «І ваше обласне керівництво теж не голодує. Ви полізли у справу, яка годує людей вище за вас. Я пропонував спокійно завершити перевірку, але ви не зрозуміли».
«Ви маєте намір мене вбити?» — прямо запитала Савченко. Запитання було потрібне не їй, а плівці.
Гончаренко театрально розвів руками. «Які гучні слова. Ми служителі закону, нікого й пальцем не зачепимо. Просто машина заблукала, потім заглухла. Ви вийшли на хвилину й не знайшли дороги назад».
Він говорив повільно, насолоджуючись кожною подробицею майбутнього рапорту. «Сьогодні мінус двадцять чотири, до ранку буде всі двадцять сім. У такому тонкому пальті людина спочатку втомлюється, потім сідає відпочити. За кілька годин засинає й уже не прокидається».
Лариса й далі тримала диктофон. За стінками кишені оберталася стрічка, записуючи зізнання у вбивстві Романенка, відомості про незаконне вивезення й опис підготовлюваного замаху. Жоден офіційний допит не дав би їй стільки за кілька хвилин.
Майор вважав розмову останньою розвагою перед стратою. Він не бачив, що жінка навпроти вже перетворила цю поїздку на слідчу дію, а його впевнений голос — на головний доказ обвинувачення…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
