«Я прийшла навмисно», — відповіла Лариса. Її голос звучав спокійно. «Слідча обласної прокуратури Савченко. Перевіряю місце загибелі Миколи Романенка».
Ковальчук усміхнувся, показавши жовті від тютюну зуби. Потім наблизився, свідомо вторгаючись у її особистий простір. Від робочої куртки тхнуло потом, мастилом і давно немитим тілом. Велика постать перекрила дорогу до лісу.
Тіло відреагувало раніше за думку: між лопатками виступив холодний липкий піт. Організм безпомилково розпізнав людину, яка не просто погрожує, а вже обирає спосіб нападу. Мороз миттєво схопив вологу, і вздовж хребта пробігли дрижаки.
Обличчя Савченко залишилося нерухомим. За роговою оправою її погляд прямо зустрівся з очима бригадира.
«Яке ще місце загибелі?» Ковальчук сплюнув на сніг і трохи вище підняв держак. Пальці стиснули дерево так, що кісточки побіліли. «Микола після пиятики поліз під стовбур. Усе давно закрито. Стороннім тут ходити заборонено».
«Закриті режимні об’єкти мають спеціальну охорону», — сухо зауважила Лариса. «А тут завантажують ділову деревину без обліку й супровідних документів. Номери автомобілів навмисно приховано».
Вона коротко глянула за його плече, показуючи, що встигла побачити достатньо. Очі Ковальчука звузилися. Він зрозумів: перед ним не посадовиця, яку можна відволікти загальною довідкою, а слідча, яка вже обраховує масштаб схеми.
Бригадир навис над нею й заговорив крізь зуби: «Ти або безсмертна, або зовсім глуха. Тут ліс валять, робота небезпечна. Можна перечепитися, можна під дерево потрапити. Буває, людина збивається з дороги — і до весни ніхто не знає, де вона лежить. Потім сніг зійде, болото відкриється, а шукати вже нічого».
Погроза була прямою, хоча ім’я Савченко в ній не прозвучало. Ковальчук чекав звичної реакції: відступу, виправдань, переляканого крику. У селищі одного такого натяку зазвичай вистачало.
Лариса довгих кілька секунд дивилася на нього знизу вгору. Страху, який він хотів побачити, у її очах не було.
Під час попереднього бойового відрядження їй доводилося сидіти навпроти озброєних військових постачальників, які продавали боєприпаси тим, хто потім стріляв у солдатів. Вони теж обіцяли випадкову кулю та зникнення без свідків. На їхньому тлі лісовий бригадир був лише злочинцем, який звик до безкарності.
«Попередження з техніки безпеки я зафіксувала, Ковальчуку», — промовила вона. У тихому голосі з’явилася сталева нота. «Прикмети транспорту запам’ятала. Вашу особу — теж. На все добре».
Лариса повернулася до нього спиною. Рішення було небезпечним, але розрахованим. Хижаки такого штибу частіше нападають, коли жертва починає тікати. Савченко не побігла.
Вона пішла рівним службовим кроком, наче завершила звичайний огляд. Серце глухо билося у вухах у такт хрускотові насту, але спина залишалася прямою.
Кожна секунда до межі дерев розтягнулася. Лариса чекала свисту держака, удару в потилицю або короткого наказу робітникам затримати її. Вона заздалегідь відзначала бічним зором найближчі стовбури й відстань до дороги, хоча розуміла: у відкритій сутичці з Ковальчуком переваги вона не має. Єдиним захистом залишалася його невпевненість — він іще не отримав наказу й не хотів брати на себе вбивство обласної слідчої на очах у десятків свідків.
Лише сховавшись між деревами, Савченко дозволила собі один глибший вдих. Холодне повітря обпекло груди, а напружені м’язи спини болісно розслабилися. Та полегшення не було. Ковальчук запам’ятав її обличчя, а вона вголос назвала те, за чим мала поки лише спостерігати. Тепер противник знав, наскільки далеко зайшла перевірка.
Позаду Ковальчук і далі стискав держак. Він міг ударити, однак незвична відсутність страху порушила зрозумілий йому порядок. Перед ним не було жертви, і кілька секунд він не знав, за кого вважати цю жінку.
Удару не було. Бригадир лише сплюнув їй услід і залишився біля лісосіки, проводжаючи важким поглядом. Лариса не озирнулася, але вже знала: про її візит доповідять Гончаренкові раніше, ніж вона повернеться до відділку. Невидиму межу було перейдено, і колишньої гри в гостинність більше не існувало…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
